Читати книгу - "Перстень Борджіа"

Справедливий Франта гаразд усвідомлював, що його перемога над Петром у двобої на палицях була просто підстроєна, і це незмірно піднесло Петрів престиж у його очах. Петр міг бути в сто разів красномовнішим, в сто разів кмітливішим, в сто разів захопленішим правдою, ніж був, але з погляду Франти це було мізерією супроти того, що він умів битися отак, що аж його, Франту, змусив визнати під час двобою, що «він вже не може». «Звідки це в тобі взялося? Адже я знаю тебе як шмаркача, не здатного порядно переплюнути паркан, як плюгавця, чиї кінцівки супроти моїх лап були як тростинки; такої підготовки у таборі, як я, ти також не мав і все ж таки надавав мені по сідниці так, що я чотирнадцять днів не міг сидіти».

Згадаймо, що шмаркач, який, за висловом Франти, не міг порядно переплюнути паркан, уже тоді умів промовляти найвишуканішою Ціцероновою латиною. Але це Франту не цікавило. Для нього головним було, що Петр тоді лише починав учитись головних чоловічих достоїнств: плавання, стрибків з висоти, приголомшення супротивника ребром долоні по скроні та інших управностей.

Оце про Франту Ажзавтрадодому. А Петр, позбувшись клятого Чорногорця і прикривши своїм давнім приятелем спину, став володарем Османської імперії, тепер уже насправді і — сміємо сподіватися — остаточно.

Ми сказали: остаточно; все свідчило про те, що новий лад став справді, при всій обмеженості людського життя, необхідним, бо не було нікого, хто б Петрові не зичив добра, усі були задоволені, передусім сам султан був щасливий, що ніхто вже нічого не казатиме про призначення нового радника, який його надихав і підбадьорював. Петр, який знову мав державні засоби, що давали йому можливість втілити свою давню мрію — порятувати людство і вивести його на шлях розуму й справедливості; Франта, який, мабуть, не був би живим людським створінням, якби йому — навіть при своїй початковій нехіті — врешті не сподобалося те, що з яничарських казарм він потрапив до чудового палацу померлого Чорногорця, з численними слугами, гарними рабинями, яствами й напоями, ложами, вистеленими гагачим пір’ям; розвеселилися і яничари, яким небіжчик Чорногорець урізав платню і харчовий раціон. Кажемо, померлий Чорногорець, кажемо, небіжчик, бо хоча нещасний ага й пережив дефенестрацію, лише зламавши при падінні на тверду землю кілька ребер, але ненадовго, бо, щойно усвідомивши, що його навіки зганьблено і виставлено на посміх, Чорногорець у нападі люті ввігнав собі в груди кинджал і сконав зі словами страхітливого чорногорського прокляття на посинілих устах.

А щасливий султан подбав про те, щоб чинність нового ладу була належно оформлена. Того вечора, коли Петра мали офіційно перед усім світом призначити на нову посаду Знання Його Величності, у всьому сералі, в садах і в палацах улаштували чудове свято, на яке покликали представників усіх європейських та азіатських посольств та місій і в якому могли взяти участь, хоча й завуальовані й під наглядом євнухів, і жінки з султанського гарему, володареві дружини, наложниці й незаміжні принцеси. На торжестві вистрелили сімдесят тисяч петард і ракет, отож нічне небо на цілих дві години перетворилося на розжарену піч: це супроводжувалося таким страшенним гуркотом, що приготовлені дресировані тварини, ведмеді й тигри, які мали розважити гостей своїми штучками, здичавіли від жаху й побилися, а шуліки, які в спокійний час були постійною декорацією стамбульського неба, налякано розлетілися хтозна–куди й повернулися лише через три тижні. За це свято заплатили життям дев’ятсот валахів, п’ять тисяч курчат, курей та індичок, з його нагоди для приготування національної страви під назвою пілаф знадобилося шістнадцять караванів рису. Дотепний шевальє де ля Прері, який був присутній на цьому гулянні, написав про нього у своєму звіті французькій королеві–регентці, що тут міг задовольнити себе радше un gourmand, ніж un gourmet, себто скоріше ненажера, ніж тонкий ласун, бо турецьке кухарське мистецтво є déplorable, жалюгідним, але ця критична шпилька мусила залишитись непоміченою, адже шевальє уже в наступному абзаці розповів про політичну сенсацію, яка трапилася в сералі того ж дня і того ж вечора. А трапилось от що.

Після вечері, коли прибрали посуд, султан скликав усіх присутніх представників інших країн до тронної зали, і коли під звуки імператорського парадного маршу, який грав оркестр гарему, складений суцільно із жінок, переодягнутих чоловіками, всі зійшлися, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, оточений справа і зліва своїми міністрами й високими сановниками, прикрасив груди Петра Куканя із Кукані, alias[19] Абдулли–бея, орденом Срібного півмісяця.

— Він є моїм знанням, а його знання є моїм знанням, — сказав він серед іншого, мужньо долаючи сильне хвилювання. — Бо він від самого Аллаха отримав надзвичайно чудові здібності, і сам Аллах звивистими стежками направив його на мій двір, щоб Абдулла допомагав мені виконувати тяжку роль монарха. Тому все, що скаже він, має таку саму силу, як і слова з уст моєї величності.

Цього справді було вже забагато; адже навіть чужоземні дипломати, зрозумівши ці слова, застигли наче статуї і величезною залою за хвилину зашумів шепіт, повторюючи різними мовами основну думку: «Неможливо!» Sans blague! Net möchlich! Accidenti! — Це означає, що той гарний молодик не звичайний улюбленець, а довірена особа — зауважив на це трохи згодом у кулуарах, як завжди дотепний, шевальє де ля Прері.

Звідкись із кутка озвався голос недоумкуватого принца Мустафи, про якого все ще не знали, що він став християнином:

— Сказано в сурі про Йосифа: «І сказав фараон: «Віднині ти матимеш у нас високе становище й довір’я».

Але найдивовижніше було попереду.

Коли Срібний півмісяць, оздоблений самоцвітами, засяяв на його грудях, Петр, стрункий, імпозантний у своєму зорянистому халаті, подарованому султаном, владним порухом руки вгамував шепіт у залі і мовив таке:

— Сталося, що з вини негідних слуг і радників Того, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжного Пана Двох Святих Міст, світом поширилася неправдива чутка, що Османська імперія ослабла і занепала і що минулися часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного чи Сулеймана Законодавця, коли весь світ тремтів від жаху на саме турецьке ім’я і посвист турецької кривої шаблі і коли цілі народи падали на коліна в пил