Читати книгу - "Долина джерел"

Тоді я раптом пізнав рацію в тому простому русі господаревої руки, яка прикривала рот, ширший за його долоню. Мені здалося, що, отак переносячись у той далекий час, я мимовільно щось втрачаю. «Навіщо воно це, навіщо? — вистукувало в мені, начебто якісь вірші складалися. — Навіщо воно — згадувати, і що це, і кому це, і для чого?» Але мала Валька дивилася на мене заздрісно, і я зрозумів: ми згадуємо тільки тому, що він є в цій кімнаті, чистий отой, захоплений і такий неймовірний погляд.

Господар зумів-таки звести докупи вуста; він устав, великий і незграбний у цих сутінках, і похитався до темно-сірого ока, яке весь вечір німо дивилося на нас із кутка. Око те раптом замерехтіло, попливли по ньому смуги, з’явився тихий і чудовий спів, а вже потім проступили чоловіки у смокінгах, котрі ту пісню співали. Я аж потягся до них, бо вловив у тому співі щось таке, що пояснювало мені й цей сутінок, і настрій, але господар знову похилитався через кімнату, простяг широку й повну руку і вимкнув звук.

Ми сиділи мовчки, дивлячись на чоловіків у смокінгах, які стуляли й розтуляли роти, а мала Валька неспокійно крутилася на стільці: вона все-таки хотіла, щоб ми розповідали. Я знову обдивився кімнату, в яку потрапив, мені підморгнула якась порцелянова лялька, чи, може, це мені так здалося; мати незрушно дивилася на око телевізора. І не було звуку, тільки самі артисти у смокінгах, що широко розтуляли роти, і був ще господар, який сидів, наче індійський бог, ледь-ледь розсунувши в півусмішці вуста, і чекав, доки нарешті не змінять номер.

— По решті програм теж єрунда! — проголосив він і знову поринув у свою непорушну величавість.

Тоді встала зі свого місця Валька. Вона підійшла до мене і притулилася.

— У вас так цікаво було, як ти малий був!— сказала вона, і я здивувався: мій відлетілий час для неї щось таке, як інша кімната в іншому місті. Вона хотіла б сісти в автобус і рушити зі мною, щоб навідати ту кімнату; адже це так просто: купив собі квиток й поїхав.

— Ану давай трохи послухаємо,— запропонував я і самовільно вмикнув телевізор.

Це була та сама пісня, що її насвистував колись, ідучи по дорозі, засипаній фіолетовими зірками, малий мандрівничок, і я тепер аж пив той спів. Три листки за вікном все ще палали, наче жовті свічки, хоч сутінок погустішав; три дерева побачив я там, далі, куди збирався продивитися, три дерева на кінці дороги в кожного, адже життя постійно пульсує в трійній іпостасі. Минуле, теперішнє й майбутнє є в ньому, і це як три начала в одному сонці: світло, тепло і колір.

— Тобі це подобається?— спитав господар, видимо страждаючи в своєму кутку. Мусив знову накласти на рот долоню, і знову той рот мусив стати ширший за неї.

Я не відповів. Глянув на матір і побачив, що, незважаючи на сутінок, очі в неї прозорі, аж голубі.

Малюнок Кента

Ігор дивився на малюнок Рокуелла Кента. Звичайний, трохи романтичний малюнок. Стояла дівчина, картинна звівши до сонця руки, а навколо неї — звірі. Валя зібрала тарілки й поклала на них ложки та виделки.

— Я зараз витру, і складеш стіл.

Вони обідали сьогодні не на кухні. На честь суботи він приніс пляшку шипучки, і вони зробили маленьке свято.

Ігор сидів у кріслі й розглядав малюнок. Валя прийшла з кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона зазирнула через його плече.

— Нащо це?

— Що це?

— Ну, ця дівчина, ці підняті руки й олень?

Він усміхнувся. В голові легенько буяв хміль. Гарний, іскристий і трохи грайливий.

— Але-го-рія! — сказав трохи глумливо, закидаючи голову.

Вона спатлала йому чуба й почала витирати церату. Ігор все ще дивився на малюнок.

— Романтична дівуля,— сказала Валя.— Йди краще складай стіл.

— А й справді романтична,— потягся Ігор, аж хрупнули йому кістки.— Повна поезії й чару!

— Може б, ти не лупився на неї? — трохи ображено, а трохи й жартівливо сказала Валя.

— О, я в неї закохаюсь! — підскочив Ігор.— Я, гр-р, зраджу тебе з нею. І вона не буде на мене бурчати, гр-р!

— Підбирай слова,— сказала вона з більшою образою. Але в її голосі ще бринів сміх.

— О, вона піде від мене! — патетично вигукнув Ігор, скидаючи вгору руки. — Я закохався в цей малюнок, і вона піде від мене!

— Ну а що, коли б я від тебе пішла?

— Плакав би,— пирхнув Ігор.

— Ви блазень, мілорд,— сказала Валя, все ще тримаючи мокру шматку.— Мілорде блазню, складайте стіл!

Ігор уже сидів у кріслі. Потяг з канапи газету.

— Мені не хочеться складати стіл, мілордесо. Я волію,— він поплямкав губами й приплющився,— закинути ногу за ногу й почитати газету. В моєму животі бродять винні й шлункові соки. Там іде велика робота, чорт забирай!

Вона вийшла на кухню, побачила гору тарілок, і в неї помалу почав пропадати добрий гумор. Легкий хміль від шипучки грів її й хвилював. І вона незвідь-чому згадала давню і вже зрубану, напевне, акацію. Ця акація була коло двору, де Валя виросла і вечорами виходила туди дівчинкою послухати цвіркуна. Вона й сама не знала, чого їй раптом захотілося. Принаймні не цих жартів і не цього ситого... гм, не могла добрати слова. Відкрутила кран і почала мити віхтиком тарілки. Десь у будинку навпроти чулася повільна тангова