Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

нарциси льотчикові, за нею рушили інші, зробилася тиснява. Навколо кожного – десять усміхнених облич, до кожного простягнено десять пар рук. Томаш потискував ці руки, але дивився поверх голів, немов когось шукав, бо здалось йому, що побачив селянина, дуже схожого на батька.

Коли раптом вигулькнув біля нього саме той, схожий на батька. Зблизька був не такий схожий, бо урочистий, в темному костюмі із краваткою, але виявилось – це все-таки він. Простяг руки до сина. Міцно обнялися, хвилину мовчали, а потім перший обізвався батько, намагаючись говорити суворо:

– А що ти тут робиш, Томеку? На дверях стоїш, чи що?

– Я делегат разом із заступником командуючого армією…

– Саме тебе вибрали? – не йняв віри старий Черешняк.

– Мене. А як ви сюди потрапили?

– Я теж делегат. Тобто депутат. З батьком твого командира, – показав на Станіслава Коса, який махав їм рукою над головами, проштовхуючись ближче.

– І що ви тут робите? – не міг надивуватися Томаш.

– Керую, – сказав старий.

– Чим?

– Польщею, – відповів батько і, відчуваючи потребу детальніше пояснити ситуацію, за якусь мить додав: – Не сам. Разом з іншими.

Помовчали довгу хвилину, дуже здивовані обидва, бо хіба ж це не дивно, щоб із села, та ще й з фільваркового, до уряду брали або делегатом од армії посилали. Нові наставали часи, інші, ніж раніше. Врешті син зітхнув і запитав, стишивши голос:

– Взводний привів?

Старий злегка кивнув головою, усміхнувся.

– Тільна. Як із війни повернешся, то вже теличка буде або бичок…

– Привіт, Томашу, – пробився врешті до них Вест.

– Добрий день, громадянине поручику, – подаючи руку, хлопець швидко переклав у ліву номерок з гардеробу, який весь час тримав у долоні, щоб не згубити.

– Що там ховаєш?

– Нічого, таке кружальце, – показав і дав батькові. – За жерстяночку рюкзак дадуть, і ви там знайдете добрячу сокиру, вуздечку й ще щось, – засоромився раптом, але витяг із кишені коробочку, подав старому. – Мазь. Як повернуся, будемо деревця щепити…

– Як екіпаж? – запитав Станіслав Кос.

– Усе гаразд. А підпоручик, мабуть, незабаром одружиться.

– Який підпоручик?

– Ваш Янек. Учора вранці зірочки одержав. Мають лише до Ельби доїхати, а звідти повернуться назовсім.

Їхати через Берлін було важко. 3 руїн, з підвалів, з тунелів метро повилазили тисячі в гнило-зелених мундирах. У перші години після капітуляції не вистачало вартових, не встигали приймати зброю, тому деякі колони німців ішли з карабінами й автоматами, тільки що несли їх прикладами вгору.

За містом рухалися швидше, і вже під вечір наздогнали транспортери армійського розвідувального батальйону. За той час, коли брали місто, фронт одкотився далеко на захід. Чотири польські дивізії та кавалерійська бригада, підтримані чотирма артилерійськими бригадами і авіакорпусом, тіснили гітлерівців до Ельби, до якої з заходу вже підходили союзники.

Генерал, витративши на кидок до Бранденбурзьких воріт не більше трьох годин, підбирав по дорозі танки, гармати й транспортери, а Кос і Густлік нишком осміхалися – мовляв, усе це знадобиться хіба що на парад.

Проте виявилось: генерал, а не підпоручик, мав рацію, бо четвертого травня танкова група, піднята наказом по радіо, швидко вийшла вперед, на вихідні позиції, тому що фронт раптом став на місці. Треба було зламати опір ворога сталлю, вогнем, дати змогу піхоті просунутися вперед. Бригада розгорнулася на рівнині. Ліворуч і праворуч «Рудого» виднілися десятки машин. Густлік хотів порахувати, але збився після п'ятдесяти.

Не маскувалися, бо ворожі літаки вже не мали звідки підніматися в повітря, а від фронту їх затуляв широкий дорожній насип з двоповерховим будинком.

Григорій тихесенько мугикав щось грузинське, тримаючи руку на важелях, Віхура біля кулемета обмахувався кашкетом – показував, як йому жарко. Капітан Павлов з місця заряджаючого дивився на поле в перископ. Густлік порався біля прицілу. Двигун мовчав. Позаду раз у раз лунав низький свист і вибухали важкі міни.

Єлень знизав плечима, покрутив головою і порушив мовчанку.

– Адже ж я вам уже тричі казав: товаришу, ставайте до прицілу, а я кидатиму снаряди до ствола. Капітанові не личить заряджати.

– Капітан і партизан усе можуть робити. Я на місці Томаша тимчасово. До кінця війни залишилося хіба що кілька кілометрів.

– На карті близько… – сказав Янек із свого командирського місця; обірвав на мить – поряд вибухнув снаряд, осколки дзенькнули по броні, і крізь щілини сипнуло пилюкою, – а потім докінчив: -…а доїхати важко. Хочуть решту боєприпасів витратити, чи що?…

– Мабуть, не те кажеш, – відповів Павлов. – Їм не однаково, кому здаватися в полон. Ані в американців, ані в англійців Гітлер Освєнціму не будував…

В танку знов стало тихо. Янек подумав, що Іван має рацію – одне діло спробувати на власній шкурі, інше – знати з чуток і, можливо, не до кінця повірити, бо це таке жахливе, що й повірити важко. Потім розгорнув на колінах чималий аркуш, на якому було намальовано силуети американських та англійських танків – М-3, М-4 А-2, «Матільда», «Валентин», «Черчілль»… Йшлося про те, щоб ненароком не підстрелити союзника, коли б раптом під'їхав з протилежного боку.

– Увага, всі по машинах! – почули в навушниках знайомий голос генерала. – Завести мотори.

Ззовні долинули голоси команди піхотинців:

– Головний взвод – перший. Напрям – три тополі… Рота… кроком руш!

Заревів мотор, і генерал скомандував по радіо:

– Напрям – Ельба! Вперед!

«Рудий» зрушив з місця, а за мить усі танки й самохідні гармати, скупчені на вихідній позиції до атаки, посунули пологим схилом. Здіймаючи легку куряву, машини повзли, ще невидимі для ворога, який методично бив з важких мінометів по порожньому місцю. Янек відчув холод у грудях, як завжди, коли йшов назустріч небезпеці, і з полегкістю подумав, що всі їхні дівчата далеко в тилу. Чому Лідка полізла у вогонь наприкінці війни? – майнула в голові думка й одразу згасла, бо на війні треба думати тільки про бій.

Піхота вийшла на обрій, прискорила ходу. Танки піддали газу. Водії вирівнювали стрій, щоб водночас форсувати хребет височини і не дати ворогові змоги випустити багато фаустпатронів. Ще мить – і загриміли гармати, зацокотіли, кулемети, сталева лавина перекотилася на другий бік насипу, брязкаючи гусеницями по кам'яній бруківці.

Наша артилерія вела вогонь з максимальною швидкістю. Зграї важких снарядів пропливали по небу, падали чорно-червоною хмарою на плутанину окопів, що виднілася попереду. Пологими полями, за якими вже вгадувався берег великої ріки, могутньою лавиною йшла в атаку піхотна дивізія. В останню атаку поляків у цій війні.

Ворог не поступався, не мовчав, стрів