Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Ті взагалі на всі перепони грудьми вперед та з вогником. Тільки в нас таке не проходить — їх ще обламає. Олег, який приїхав, — тому, здається, усе «по барабану», як і мені. Але це лише здається, повір моєму досвіду. От як він тут опинився? Гляди — сам-один приїхав, через півкраїни. Гадаєш, просто, від нічого робити? Ні, дістали його там. Напевно, ВВЯЖЭ. В себе великим та сильним та переоцінив власні можливості. Ось і з'їли його. Сто відсотків — якась банальна історія, коли потрібно було займати оборону, а він замість цього попер уперед за власні переконання. А в нас, Лідочко, за власні переконання воювати марно. Таке вже наше суспільство.

— Чому це ви так упевнені — що його там, як ви кажете, «з'їли»?— здивувалася Ліда.— А може, це... якісь особисті невдачі, нещасне кохання?

— Усе можливо, — знизав плечима Беженар. — Але тут навряд чи. До того ж, в особистих проблемах поразка людини має практично ті самі механізми. В мене, можливо, також було «нещасне кохання», якщо говорити твоїми категоріями, але я ж не опинився десь у Магадані!

Несподівано він підвівся і дістав з ящика шафи зовсім нову свічку.

— Ось, тримаю запас вдома, як будь-хто зараз. Світло ж постійно вимикають. Так що буде і при свічках...

— Ух ти! — відверто зраділа Ліда. — Дайте мені. Тільки спочатку з'їжте рибу, бо при свічці нічого не побачите. Ой, вона вже застигла! Поки ми говоримо... Ну, давайте, я ж все-таки старалася!

— Нічого, — спокійно й вагомо заявив Беженар. — Я з успіхом їм і холодний конфітюр.

***

Медвідь відкрутив на повну кран в ординаторській і випив кухоль води.

— Господи, одинадцята майже... Це завал... Знаєш, я ще зранку відчував, що саме так і станеться.

— Вдягайся, провидець, — підштовхнув його Олег, який уже був у куртці. — Шеф їде з нами, чи залишається?

— Спитай його, — відповів Ілля, скидаючи халат.

Визирнувши до коридору, Олег побачив прочинені двері кабінету завідуючого.

— Миколо Прокоповичу, ви з нами?

— Їду з вами, — після секундного роздуму відповів Малевич. — Спускайтеся, я слідом, ще тільки два слова скажу по телефону.

Лікарі зійшли донизу й закурили. Стояла тиха приємна погода. На небі висипали мільйони зірок. А обоє цих, зі стороннього погляду — чисто практичних людей, задерши голови догори, розслабляючись після чотиригодинної напруги, мріяли кожен про щось своє, випускаючи дим до своїх щасливих сузір'їв.

Малевич вмостився на стільчику, вже без халата і, повернувши до себе апарат, зняв трубку. Але щось йому не сподобалося. Обличчя зава красномовно свідчило про це. Поклавши трубку на стіл, він розсупонив краватку, потер рукою шию з боків. Потім зібрався з думками і знову взяв трубку, але тепер уже змушений був покласти її на коліна. Обличчя Малевича тепер уже висловлювало явне нерозуміння того, що відбувається. Він смикнувся до краватки, розтягуючи вузол ще більше, хоча той тепер зовсім не заважав. Обличчя його скривилося від болю, а рот розкрився, хапаючи повітря. Він наче намагався щось сказати, можливо, крикнути, але не зміг. Рука його нишпорила по столі, скидаючи на підлогу папери та відсуваючи телефон. Якийсь стогін, схожий на хрип, зірвався з вуст лікаря. Повне обличчя посиніло, а грузне тіло сповзло зі стільчика донизу.

Вони стояли внизу, докурюючи.

— Так, — промовив Олег, — ані машини, ані шефа. «Швидка» — зрозуміло, їм поспішати немає куди, а зав наш міг би й поквапитися.

— А знаєш, — згадав Ілля, — в мене був випадок. Прооперували ми когось вночі, я дзвоню по машину. А ще погода була — не приведи Господи — буревій, мокрий сніг із дощем, словом, завал. Зі «швидкої» говорять— сходьте донизу, машина виїжджає. Ну, ми вийшли, стоїмо півгодини, як дурні. Гадаємо, може, не заводиться, чи що... Потім беремо та йдемо на «швидку». А там — уяви собі! — двері зачинені, всі сплять. Починаємо ломитися. Вони встають і дивуються: а що ж ви не дзвоните? Січеш? Це жінка спросоння взяла трубку, сказала, щоб ми сходили, а сама наче й не прокидалася.

— Нормально! — зауважив Олег.

— У них — тих, хто на «швидкій» довго працює, — залізний рефлекс виробляється, — продовжував Ілля, — вони прокидаються лише на безперервний дзвінок виклику. А все решта... Тут поруч із нею можна телевізор на всю потужність дивитися, п'яного освідчувати — все «по барабану», не прокинеться.

За сусіднім корпусом блиснуло світло фар, і з'явилася машина «швидкої». Брязкаючи дверцятами та попирхуючи, УАЗ загальмував поруч із хірургами.

— Ну що, дохтори, — озвався водій. — їдемо, чи як?

— Чи як, — відповів Медвідь. — Шефа чекаємо, зараз спуститься.

Водій заглушив мотор.

— Ну, що він там застряг? — сам до себе мовив Ілля. — А казав — пару слів...

— Може, до реанімації зайшов, ще раз на Васюту глянути? — припустив Олег.

— Чого ж на нього дивитися?

— Ну, може Щур закликав. А раптом якісь проблеми?

Олег витяг мобільнии і набрав номер завідуючого. У трубці лунали короткі гудки.

— Ну, шефа негарно підганяти, — зауважив Олег, витягаючи пачку цигарок і пригощаючи колегу.

— У мене свої, — відповів той, запихаючи руку до кишені.

УАЗ загасив фари. Замість цього у темряві блиснув вогник запальнички.

***

На столі тепер уже лежала розкрита пачка цукерок. Пляшка вина була розкоркована, але до дна було ще далеко.

— Я винесу це пусте блюдо, — несподівано запропонувала Ліда. — Воно мене чогось дратує.

Взявши з полиці шафи брудний посуд, дівчина вийшла. Знайшовши пульт, Беженар увімкнув телевізор. І цієї миті все поглинула темрява.

— Ой! — пролунав крик із кухні. — А це що таке? Ну, привіт!

— Там сірники на полиці, біля плити! — Беженар почав незграбно вилазити, відсуваючи журнальний столик.

Загриміла перекинута пляшка вина.

— От, чорти...

— Валентине Івановичу, я не знайду! Беріть свічку і ходіть сюди, — кликала вона, — інакше я вам тут усе переб'ю.

— Та я вже й сам пляшку перекинув, — сказав Беженар. — Уже йду.

Намацавши у пітьмі свічку, він рушив навпомацки до кухні, де також стояла суцільна темрява.

— Ти де?

— Тут я, — озвалася Ліда. — Біля столу. Дайте руку. Валентине Івановичу...

Останнє було промовлено вже іншим тоном.

— Ось ти де...

— Так,— ледве чутно сказала вона.