Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Правду кажучи, «шомполізація», хоч і не писана ні в яких статутах дисциплінарна кара, застосовувалась в українській армії: зрідка — до своїх за сон вартового або незвичайний випадок мародерства; Що ж до чужих — полонених китайців, мадярів та росіян — двадцять п’ять ударів шомполом по оголених сідницях заміняли розстріл. І чогось саме двадцять п’ять — не більше й не менше! Гадаю, що й до мене — «всипати двадцять п’ять шомполів» у Панченка зірвалося з язика скоріше як бажання образити інтелігентного «шпака», ніж реальна загроза покарати мене в умовах добровільного рейду по денікінських тилах.

Так воно чи ні, а щоб «одійти подалі від гріха», я й Роман подались мерщій з містечка, обриваючи тим свій останній зв’язок з армією УНР, з панченками та їхньою «шомполізацією»…

Ми поклали собі прямувати до Сквири, щоб там, спинившись у родині мого курінного Луцького, зорієнтуватись в обставинах Денікінського тилу й розпитати, яким способом ми змогли б дістатись до Києва.

У якомусь невеличкому селі на північ від Погребищ ми зайшли До хати, видати, незаможного селянина поїсти й трохи перепочити.

— А хто ж ви такі будете? — спитав нас господар, не бачачи на наших плечах денікінських погонів.

— Ми — дезертири, — відповів я, знаючи, що це звільнить нас від Усяких дальших розпитувань, бо така категорія озброєних людей — хоч би з якої армії вони дезертирували — викликає в українських селян співчуття й бажання чимось допомогти бідакові дістатись до Рідної домівки. На доказ свого «дезертирства» я зняв з плеча свою Рушницю й передав дядькові:

— Візьміть мою гвинтівку собі: вона мені вже більше не потрібна, а вам, може, знадобиться.

Розчулений господар узяв у руки мою кавалерійську вкорочену Рушницю, діловито оглянув її й сказав:

— Гарна гвинтівочка! З неї вийде добрий обрізан! — у захваті Процідив крізь білий ряд зубів і похопився: — А чого ж то ви стоїте? Сідайте, будьте ласкаві, до столу! Я зараз вам молочка принесу й смаження приготую…

Ми переглянулись з Романом, мовчки посміхнулись один одному й сіли за стіл терпляче дожидатись частування бідолашних «дезертирів»…

У другому селі, недалеко від Сквири, ми заночували, а ранком, перед тим, як вийти в дальшу путь, я вирішив позбутись і своєї австрійської сумки з харчами та білизною, яка ще надавала мені напіввійськового вигляду.

— Чи не дасте мені якоїсь звичайної торби взамін цієї, непотрібної вже тепер, сумки? — спитав я господаря, і той, не дуже вірячи в моє дезертирство й приглядаючись до мого інтелігентного обличчя (чи не паничик якийсь потайний?), за звичкою відповів так, як йому доводилось колись говорити з панами:

— Дав би з великим продовольствіем, ну тільки ж нема.

— Ну що ж — беріть цю сумку так, а речі з неї я розпихаю якось по кишенях, — сказав я і став виймати з сумки білизну й харчі. І тут дядька таки здолала совість:

— Чекайте-но: здається, в коморі залишилась якась заваляща, — і за хвилину він виніс із сінець добру торбину з рядна й подав мені:

— Звиняйте, я й забув про неї попервах… — і докинув до моїх харчів у торбу чималий шматок сала. Тепер діло вийшло й справді — з «продовольствіем»…

Десь опівдні ми підійшли до сквирської околиці. Я й Роман узяли собі за правило не входити в незнайоме містечко або місто просто з шляху, а воліли, мов вовки, заходити манівцями позаду садиб, щоб вийти через городи в двір, а далі й на вулицю.

Ми вийшли з чийогось городу, витягаючи мало не по коліна загрузлі в снігу ноги, непомітно через двір наблизились до хвіртки й злегка прочинили її, щоб озирнутись по вулиці, але враз же й зачинили: вулицею марширувала сюди денікінська сотня, мабуть, за місто на муштру…

Ні, в Сквирі,-видати, нам не випадає спинятись на перепочинок і орієнтацію! Тут є денікінська залога, і в ліпшому разі нас просто мобілізують в лави білої «добровольчої» армії. Ще б чого бракувало нам до всієї гіркоти нашого безпорадного становища!

Намагаючись і далі лишатись непомітними, ми пройшли через двір назад і побігли засніженим городом у поле, де дали гака версти зо три, щоб, уникаючи зустрічі з денікінцями, втрапити на Білоцерківський шлях.

Звісно, спинятись у Білій Церкві, де ні в мене, ні в Романа не було знайомих, здавалось таким же небезпечним, як і в Сквирі, але там, коло Білої Церкви, повинна ж бути територія, на якій можна не боятися зустрітись з білими.

Десь на середині між Сквирою й Білою Церквою ми заночували в маленькому селі, де сам Бог навів нас на гостинного, національно свідомого селянина-господаря, котрий, як Євангеліє, зберігав «історичні оповідання» Кащенка, які, мабуть, його і зробили таким свідомим.

Попервах ми і йому відрекомендувались як «дезертири», але господар пильно подивився на наші не селянські обличчя й, почувши далі від нас чисту українську літературну мову, лагідно посміхнувся:

— Ну, які ж ви дертири? Ви іншого пір’я птахи, та то не моє діло розпитувати вас, куди й по що йдете. Бачу, що ви люди добрі й лиха нашому народові не бажаєте, — з мене й цього досить. Прошу до столу!

Він і його дружина, хоч і не молода, але моторна жінка, спорудили нам смачну вечерю, після якої ми ще довго сиділи за столом, тоді як господиня м’яко застелила нам постіль не на долівці, а на полу, де звичайно спали вони самі.

— Розкажіть, що діється в світі? Де тепер Петлюра? Таж у нас нічого про нього не чути, а на нього тільки й одна надія…

Нам не хотілось розчаровувати нашого ласкавого господаря, й ми промовчали про від’їзд Петлюри до Польщі, а лиш невиразно відповіли:

— Гадаємо, що навесні він знову буде тут…

— А де ж наше українське військо?

— Частина війська вирушила в денікінський тил на Черкащину, частина видужує після тифу в шпиталях та селянських хатах…

Господар мимоволі подивився, як я пересмикую плечима, намагаючись стримати руки від того, щоб не почухати спину й груди: кляті воші тихо сидять у моїй білизні та одязі на морозі, але тільки-но почують тепло хати, як ураз починають впиватися в моє тіло.

— Та й у нас, по селах, теж люди починають хворіти на тиф… — тихо промовив господар, удаючи, що не помічає моєї завошивленості. — Минулого тижня і в нашому селі помер у гарячці такий же добрий парубок!..

Щоб перевести розмову з цієї дражливої теми на щось інше, я спитав: