Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа».[58]

Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіння всередині веж здалося мені внутрішнім жаром Нью-Йорка. І в ньому хотілося бути безмежно довго. Так буває, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишся на багаття, що жевріє догораючи. Там же насправді стільки всього відбувається!

15

Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витягав їх одне по одному з-під гір усілякого мотлоху і кидав на підлогу переді мною. Ті, що вже в рамах, розставляв по всіх придатних для перегляду місцях. Виявилося, що в нього десятки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. Як вони всі помістились у цій комірчині?

Або інше: як ми до неї потрапили?

Бродвей і далі зносив нас униз діагонально у просторі між 6-ю та 5-ю Авеню. Дорогою він начебто і взагалі урвався, налетівши на Юніон Сквер, однак незмінно продовжився за ним і на перетині з 5-ю вивів нас на Флетайрон, Дім-Праску, найстаріший хмарочос цього міста (так, лише двадцять один поверх, соррі — такі були часи!), зведений того ж року, коли прийшла на світ моя бабуся Ірена Скочдополь, себто 1902-го.

І там, усередині цієї Праски, на якомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерню, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурляв у ній свої полотна — десятки робіт — перед мої очі. Я сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, якої прагнув. Я не був певен, що я так справді думаю, але я не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі я вже знав, як він крутиться в тих вогнях і як йому пече.

Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогою ми запаслися безліччю темного «Семюела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і не-художників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора.

16

Не знаю, яке завдання він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними людськими групами, від яких уже добряче тягнуло першою хвилею наркотичного збудження, ми пробилися на Нижній Мангеттен. Саме з того місця Бродвей вирівнявся, взявши суворо південний напрямок і вже нікуди не збирався збочувати аж до свого впадіння у Баттері Парк.

Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього цієї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, я вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. Я лише знав, що ми йдемо північною межею Нового Амстердаму, за нею ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. Я затуляв рукою ліве вухо від їхніх вогняних стріл.

Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і я, здається, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маяк пам'яті «Титаніка», після чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де я все повторював, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале для Нью-Йорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде.

І коли я озирнувся на Близнюків, то раптом побачив усю вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпиля на вищому з них.

Не мине і трьох років, як усе западеться і змішається.

Але от що мені справді не дає спокою, то це рядок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцюють поміж висотників». Як він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подією?

17

Ми стояли на Бруклінському і дивилися на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганяючи інших, щоб урешті спинитися навпроти неї. Припускаю, що вона здавалася значно меншою, ніж тепер я бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилися, вся решта ні. До неї було далеко. «А уявляєш собі це кількатижневе хитання палуб?» — запитав Длинний.

Я уявив — як і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю, викидання мерців за борт, Велике Американське Майбутнє, велику невідомість. І от — нарешті Свобода! — кожен корабель, начинений усіма тими ірландцями, італійцями, греками, хорватами чи й українцями, а також, звичайно, євреями, найчастіше угорськими або польськими, обов'язково повз неї заходив до нью-йоркського порту.

«Одного разу я задумався, ким була та перша жінка з Європи, котра народила тут першу дитину, — казав мій зовсім п'яний друг Длинний. — І, знаєш — я чомусь упевнений, що це така руда й кістлява, тонка і суха, але шалено стійка і вперта ірландка. Так і було. Але суть не в тому. У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою чи піщаною бурею. Як йому вже буде зручніше».

Ми засміялися — востаннє. Аж тоді він додав: «Ти бачив, яке тут небо?».

Епілог (на небі)

Володю. Я знаю, ти є.

Той, кого спалено — не ти.

А ти стрибнув у воду. Ти все-таки вирвався.

КАЛІНІНГРАД, 2000

«Калінінград — європейські ворота Росії», — прочитали ми, щойно в нього в'їхали, European gate of Russia. Добре, що вони в неї є, ці окремо взяті і винесені далеко за межі країни ворота. Петербург мав стати лише