Читати книгу - "Фірман султана"

Поблизу розірвалася бомба — сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, генерал не був поранений.

Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега… За ними вступив у воду і Звенигора з Романом. На березі з'явилися яничари, їхні різкі гортанні крики залунали над криваво-темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті. хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.

Підтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.

Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…

Роман зовсім знесилів. Навіть уже не міг сам триматися за Арсенів одяг. Звенигора теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни руку — і вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія була бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.

Незважаючи на те, що нічна вода холодила. Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?

Він зціпив зуби і плив по-собачому, люто бовтаючи ногами і рукою. Інакше вже не міг. Боявся, що як тільки опустить хоч на мить ноги, донизу, то вже не зможе пливти далі, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.

Берег поволі наближався. До нього — на всьому протязі, скільки сягало око — простягалися мокрі розчепірені руки тих, хто доплив раніше. Але не всім щастило здертися на землю. Звенигора бачив, як деякі руки безсило ковзали в повітрі, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятівну галузку, а потім пірнали під воду і більше не показувалися на поверхні.

Він ледве доплив. Учепився дубіючими пальцями за обшмульгану калинову гілку і не мав сили вилізти. Ноги не діставали дна. Обривистий берег з підмивинами і печерами, в яких, напевне, водилися раки, стрімко йшов донизу. Він щосили затиснув у руці рятівну гілку і підтягнув до себе Романа. Відсапнув. Виплюнув з рота воду і баговиння. Намацав коліном вузький припічок, вимитий течією, і став на нього. Серце колотилося в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнічений і стомлений, що навіть не відчував радості від того, що врятувався.

Хтось простягнув йому руку. Він спершу подав Романа, потім виліз сам. Романа поклали на березі, і він знесилено стогнав, а Звенигора сів під вербою, обіпершись спиною об її кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як криваві відблиски вихоплювали з пітьми темні руїни Нижнього міста і похмуру громаду Кам'яної гори.

Серед пожарищ сновигали темні постаті яничарів.

Звенигора важко зітхнув. Здригнувся від раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов лещатами, серце. Невже все це йому не сниться? Невже він на власні очі бачить страшні руїни Чигирина і загибель його? Арсен провів долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимі в темряві сльози, і вперше в житті пожалів, що його не скосила сьогодні ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.

11

Самойлович і Ромодановський віддали військам наказ відступати до Бужинської гавані на Дніпрі.

Під покровом густого передранкового туману стотисячне російсько-українське військо тихо знялося з позицій на лівому березі Тясмину. Всі були пригнічені: позаду, в турецьких руках, лишалися руїни Чигирина, лишалася половина української землі — Правобережжя. І хоча воєначальники, рядові козаки й стрільці розуміли, що це ще не поразка, що поки існує боєздатне військо, доти є надія на щасливе завершення війни, все ж кожен відчував провину і перед вітчизною, і перед загиблими товаришами за цей відступ.

Вранці хан Мюрад-Гірей зразу пронюхав про те, що уруси відступили, і з кримською і ногайською ордами кинувся навздогін, напав на праве крило козацьких полків, сподіваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетів і пістолів, татари, озброєні переважно луками й шаблями, відхлинули назад, утративши чимало воїнів, а з ними — й надію поживитися багатим обозом противника.

На поміч ханові незабаром прибули спагії, волохи і загони арабської легкої кінноти. Раптовими нападами вони шарпали ар'єргарди відступаючих. То тут, то там спалахували короткі кровопролитні сутички. Обидві сторони несли відчутні втрати. Весь шлях від Тясмину до Дніпра був усіяний трупами.

Позаду з основними силами поспішав Кара Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, він сподівався вщент розгромити урусів і переможно закінчити цей важкий похід на північ. З Стамбула його вже квапили, підганяли, бо назрівала велика війна з Австрією.

Надвечір обидва війська зупинилися. Російсько-українське уперлося флангами в береги Дніпра й почало спішно окопуватися на високих горбах. Турки мали намір з ходу скинути урусів у ріку, та, зустрівши рішучий опір, відступили трохи назад і смерком зовсім припинили бойові дії.

В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогні: кашовари лагодилися варити вечерю і водночас завтрашній сніданок. Форкали стомлені коні. На узвишшях бовваніли вартові.

Стрільці, драгуни, козаки й військова обслуга — їздові, фуражири, маркітанти, цирульники — цілу ніч копали шанці, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кілля, щоб спинити атаку ворожої кінноти, підвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати. І хоч ніхто не підганяв, усі працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить від того, як буде укріплено табір.

Козаки, крім того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду шанців щільно поставили вози з націленими вперед голоблями і дишлами. Для кінноти це були майже непереборні укріплення.