Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»

Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно — такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.

— Ну, годі, — сказали сестри, — попроси в нього пробачення, та й уже.

Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!

Потім я подався геть із кухні, пояснивши, що хочу лягти спати, а сам собі думаю: є ні, ще треба дещо обміркувати! А як прийшов до себе на горище — сів і замислився. Може, до лікаря нишком звернутися та, розповівши йому про все докладно, викрити підлих шахраїв? Ні, нічого путнього з того не вийде! Він, чого доброго, ще скаже, від кого дістав ті відомості, а тоді король із герцогом як дадуть мені чосу, то й кісточок не позбираю. А може, потайки розповісти всю правду Мері Джейн? Ні, й це не годиться. Обличчя в неї надто відверте — вони вичитають з нього геть усе; адже ж гроші в шахраїв, і, збагнувши, чим тут пахне, вони дременуть як стій, захопивши з собою золото. А якщо вона когось на допомогу покличе, то я певен, що й мене у справу вплутають, а тоді чекай, коли там ще доберуть, хто саме винний, а хто ні. Отже, лишається єдиний шлях. Чи так чи сяк, а я мушу поцупити ті гроші; й поцупити їх обов'язково в такий спосіб, щоб не накликати на себе підозри. Король із герцогом натрапили тут на золоте дно й не заберуться звідси, поки не повитягають усього, що можна, не тільки з цієї сім'ї, а й з усього міста; тож часу маю досить, щоб здійснити свій задум. Я поцуплю гроші й сховаю їх у певному місці, а згодом, пропливши річкою вниз чималий шмат дороги, напишу Мері Джейн листа і поясню їй у ньому, де саме сховано ті гроші. І найкраще поцупити їх цієї ж ночі; лікар, напевне, не склав зброї й може наполохати шахраїв так, що вони поквапляться дременути звідси.

Еге, міркую собі, піду ж я мерщій та обшукаю їхні кімнати. Нагорі у коридорі було темно, хоч в око стрель, але я добрався навпомацки до герцогової кімнати і вже зібрався був у ній понишпорити, аж тут мені спало на думку, що король навряд чи доручить комусь сховати гроші, крім своєї власної особи; ну, то я й подався до його кімнати й почав нишпорити там по всіх усюдах. Бачу, що без свічки у темряві не дам собі ради, а світити, звісно, не насмілився. Тоді я вирішив зробити інакше: десь заховатися та підслухати. Саме в цей час почув я їхні кроки і хотів був шугнути під ліжко; я кинувся до нього, проте на тому місці, де воно мало б стояти, його не було; натомість наткнувся я на завіски, за якими висіли сукенки Мері Джейн, тож я шугнув за них та причаївся поміж сукнями.

Вони увійшли і причинили за собою двері. Перш за все герцог нахилився та зазирнув під ліжко. Мені аж серце тіпнулося з радощів, що я не знайшов ліжка, коли хотів був під ним сховатися. Та воно й зрозуміло: коли людина крадькома пробирається до чужої кімнати, то звісно, ховається під ліжко.

От вони посідали, і король почав:

— Ну, що там сталося? Кажіть коротко, бо нам більш годиться оплакувати разом з ними небіжчика, ніж отут сидіти, а то це ще може їм в око упасти.

— Атож, Капете. Мене все щось непокоїть; я не знаходжу собі місця. Отой клятий лікар каменем лежить на моїй душі! Я хотів би знати, які у вас плани. У мене з'явилася одна думка, і, здається, дуже вдала.

— А саме, герцогу?

— Найліпше чкурнути звідси, так десь годині о третій ранку, та податися річкою наниз із тим, що ми вже добули. Тим паче, що дісталося воно дуже легко — нам же його просто всунули в руки, і це тоді, коли ми гадали, що доведеться викрадати. Я за те, щоб зібрати манатки та й хода.

Мені аж моторошно стало. Ще годину чи дві тому все виглядало зовсім інакше, а тепер я трохи сторопів. Король лайнувся і сказав:

— Що?! Не спродавши решти майна? Заберемося звідси, як два телепні, та покинемо щонайменше на вісім чи дев'ять тисяч доларів добра, яке само так і проситься до наших кишень? А речі ж які добрячі — миттю б усе розхапали.

Герцог, одначе, на ту думку не приставав; він вважав, що вистачило б і торбини з золотом, не варто заплутуватися далі — то нешляхетно обдирати до нитки сердешних сиріток.

— Казна-що верзете! — заспокоював його король. — Ми, крім грошей, нічого не візьмемо. Адже ж лиха зазнають лише покупці, бо тільки-но з'ясується, що ми не справжні спадкоємці, — а це з'ясується, коли ми подамося звідси, — то й виявиться, що продаж той нечинний, і все майно повернеться до власників. Отож ваші сирітки одержать свій будинок назад, і досить з них; вони молоді та здорові і дуже легко зароблять собі на прожиття. Не турбуйтесь, поневірятися їм не доведеться. Розважте-но самі, герцогу: адже ж на світі тисячі й тисячі людей, яким ведеться багато гірше. Запевняю вас, вашим сиріткам не випадає нарікати на свою долю.

Таким чином король забив герцогові баки, і той почав поступатися, а далі погодився, хоч і заявив, що вважає за величезне безглуздя баритися в цьому містечку, де такий небезпечний ворог, як лікар, підступає їм до горла. Та король заспокоїв його:

— Начхати нам на того лікаря! Що нам до нього? Адже ж