Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

Якби мова йшла про вигнання з ростовсько-суздальської землі лише рідні та "мужи отца своего передние", то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється також і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, — "он... быв одинаково ласкав до... Христианства и до все поганы" [9, с. 111].

Бачите, наскільки все прояснилося. Андрій Боголюбський ще не справжній християнин, релігія йому поки що байдужна. Як мінімум, він ще сповідує "двовірство". Поки що в нього — не християнські критерії моралі.

"Мерянські отроки" першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому, первозданному вигляді. Вони її сприймали в "двовірстві", тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Ми пам’ятаємо, що навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким, одночасно з поклонінням Богу, поклонялися московити. Можете уявити, що діялося в ростовсько-суздальської землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон з ростовсько-суздальської землі — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, за тими ж "загальноросійськими літописними зводами", спалював київські храми. Маємо можливість спостерігати маразм московського мислення. Саме в ньому й приховано основне коріння "московської величі".

Гадаю, Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала "Родовід князів російських", нам, смертним, робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Звертаю увагу: і після князя Андрія Боголюбського ростовсько-суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря. А то кінець XII століття. Російський професор Д. О. Корсаков:

"Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги— Которослі, збігаючись більшістю своїх уділів із межами Чудського народцю Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці межі (там жило фінське плем’я весь. — В. Б.). Ростовське князівство граничило в XII—XV ст. на заході й півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — з князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським" [9, с. 194].

Як бачимо, у прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV сторіччях ніяких слов’ян не помітно. То була земля, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й Друге свідчення професора. Послухайте:

"Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князювання, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, "стольне місто" великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя... Суздальське князівство наприкінці XIII в. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський" [9, с. 123—124].

Напрочуд цінні свідчення! Ми вкотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці XIII століття! Тобто в часи Золотої Орди — і саме у П складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1277 року, не мають підстав. Це шовіністичні "приписки" наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садовили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): "...разда волости детям своим". Старшому, Констянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)... Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію" [9, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Як побачимо далі, дрібнішого селища не могло й бути. Такий ще один парадокс московської облуди.

З князювання Андрія Боголюбського в ростовсько-суздальській землі почався страшний розбій і різанина. У першій книзі ми приділили московському розбою і бандитизму достатньо уваги. Повторюватися не будемо.

Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так званих "Ліпицькі битви", які відбулися в мерянській землі в 1177 ів 1216 роках.

Згідно із "загальноросійськими літописними зводами", після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Скоріш за все, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить. Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

"Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи... попередити обрання іншого князя..." [5, с. 2].

Проти нього ополчилася ростовсько-суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажали мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній "и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы" [5, с. 3].

"Загальноросійські літописні зводи" дають мало матеріалу про "перебіг битви". Хоча то була звичайна дрібна сутичка. Послухайте: "Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.— В. Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр... "Ростовци... все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости" [5, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, де зіткнулися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

"Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих" [5, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда 1852 року розрили всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року. Читачі мають знати, що всі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам, розритим О. С. Уваровим. Послухаємо археолога:

"Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршинів в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти... У першому кургані відкопані кості тварин, імовірно конячі. У другому... був людський кістяк, що геть зотлів.. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку