Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Вона наївно відповіла:

— А так, дуже доречно. Та коли й тут він, то не дуже мені заважає. Ти ж знаєш?

— Це правда. Власне, він добра душа.

— А ти, — спитала вона, — як почуваєш себе в новому житті?

— Ні добре, ні зле. Дружина мені товаришка, спільниця.

— Та й усе?

— Та й усе… Що ж до серця…

— Розумію. Проте вона мила.

— Так, але не хвилює мене.

Він схилився до Клотільди й прошепотів:

— Коли ми побачимось?

— Та… завтра, коли хочеш.

— Гаразд. Завтра о другій годині?

— О другій годині.

Він підвівся й пробубонів трохи ніяково:

— Знаєш, я думаю на себе взяти помешкання на Константинопольській вулиці. Так я хочу. Бракувало ще, щоб ти за нього платила.

Вона в захваті поцілувала йому руки й прошепотіла:

— Роби, як знаєш. З мене годі й того, що я зберегла його для наших побачень.

І Дю Руа пішов, глибоко в душі задоволений.

Коли проходив повз вітрину фотографа, портрет якоїсь огрядної жінки з великими очима нагадав йому про пані Вальтер. «Байдуже, — подумав він, — вона ще, певно, непогана. Як це я раніше на неї не зважав! Побачимо, що вона в четвер заспіває».

Ідучи він потирав руки з глибоких радощів, радощів на думку про те, що йому всюди таланить, егоїстичних радощів спритного щасливого чоловіка, з гострих радощів полещеної пихи та задоволеної чуттєвості, яку дає жіноче кохання.

У четвер він спитав Мадлену:

— То поїдеш на змагання до Ріваля?

— О ні! Мені це не цікаво. Поїду в палату депутатів.

Він заїхав до пані Вальтер відкритим ландо, бо година стояла чудова.

Побачивши її, він здивувався — така видалась вона йому вродлива й молода. Вона була у світлому вбранні, де в розрізаному корсажі під білим мереживом почувалось гладке колихання грудей. Ніколи ще вона не здавалась йому такою свіжою. Він справді за принадну її визнав. Виглядала вона спокійною, стриманою, поводилась так, як матері личить, тим-то й була непомітна для грайливих поглядів чоловіків. Та й розмову провадила тільки про відоме, пристойне та помірковане, бо й думки мала обережні, нехапливі, впорядковані, від жодного надміру застережені.

Дочка її Сюзанна нагадувала в рожевому вбранні свіжоналакований малюнок Ватто*; а старша її сестра здавалась вихователькою, якій доручено супроводити цю гарненьку ляльку.

Коло Рівалевого ґанку низкою стояли карети. Дю Руа запропонував пані Вальтер руку, і вони ввійшли.

Змагання влаштовано на користь сиротам шостої паризької округи під проводом жінок сенаторів та депутатів, зв’язаних з «Французьким життям».

Пані Вальтер пообіцяла прийти з дочками, відмовившись бути за патронесу, бо давала своє ім’я тільки в справах, передбачених від духовенства, — не тому, що дуже святобожною була, але шлюб з іудеєм, гадала вона, покладав на неї певні релігійні обов’язки, а свято, затіяне журналістом, набувало якоїсь республіканської закраски й могло здаватись антиклерикальним.

У газетах всіх напрямків уже три тижні писалось:

«Нашому видатному колезі Жакові Рівалю спала й дотепна, і великодушна думка влаштувати на користь сиротам шостої паризької округи велике змагання у своїй чудовій фехтувальній залі, що належить до його парубоцького помешкання.

Запрошувати на свято мають пані Лялуань, Роментель, Рісолен, дружини сенаторів, та пан Лярош-Матьє, Персероль, Фірмен, дружини відомих депутатів. Збиратимуться пожертвування в антракті, і кошти буде негайно передано до рук мерові шостої округи або його представникові».

Це була дивовижна реклама, що спритний журналіст вигадав собі на користь.

Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої, де було влаштовано буфет, — видатки на нього малось покрити із збору.

Потім ласкавим жестом він показував на вузькі сходи, що провадили до льоху, де були фехтувальна зала й тир, і казав:

— Вниз, панове, униз. Змагання відбудеться в підземеллі.

Він кинувся назустріч дружині свого директора, потім, потискаючи руку Дю Руа, сказав:

— Добридень, Любий друже.

Той здивувався.

— Хто вам сказав, що…

Ріваль урвав його:

— Пані Вальтер, тут присутня, — це, на її думку, дуже миле прізвисько.

Пані Вальтер зчервоніла:

— Так, признаюсь, що, коли б краще вас знала, то й сама зробила б, як Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.

Дю Руа сміявся:

— То прошу, пані, називайте!

Вона опустила очі.

— Ні. Ми ще не такі знайомі.

Він прошепотів:

— Дозвольте сподіватись, що ми познайомимось краще?

— Ну, тоді побачимо, — сказала вона.

Він уступився коло вузьких сходів, освітлених газовим ріжком; щось сумовите було в раптовому переходові з денного світла в цей жовтий блиск. Крученими сходами підіймався підземельний дух, запах гарячої вогкості, пліснявих мурів, для нагоди витертих, разом з віянням ладану, що відправу нагадували, та жіночих пахощів — ірису, вербени й фіалки.

У цій западині чути було голосний гомін, тремтіння рухливої юрби.

Увесь льох було ілюміновано газовими гірляндами та венеційськими ліхтарями, прихованими в листу, що прикрашав голі кам’яні мури. Скрізь було зело. Стеля була прибрана папороттю, підлога вкрита листом та квітками.

Усім це здавалось чудовим і прегарно вигаданим. У глибині льоху стояла естрада для бійців, а з боків її — два ряди стільців для суддів.

У самому льохові стояли лавочки, по десятеро в кожному ряді праворуч і ліворуч від проходу, на них могло сісти душ із двісті. А запрошених було чотириста.

Молодики в фехтувальних костюмах, тонкі, довготелесі, стрункі, з закрученими вусами, вже пишались перед глядачами коло естради. Глядачі називали їх на ім’я, показували одне одному фахівців і аматорів, усіх уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Круг них розмовляли старі й молоді добродії в сурдутах, що виглядали родичами фехтувальників у бойовому вбранні. Штатським лицарям і знавцям шпаги теж хотілось, щоб їх побачили, пізнали й назвали на ім’я.

Майже всі лавочки пообсідали жінки, і в повітрі стояв шелест сукень та гомін розмови. Вони обмахувались віялами, як у театрі, бо в цьому заквітчаному гроті не було чим дихати. Якийсь жартун гукав вряди-годи:

— Кому оршату! Лимонаду! Пива!

Пані Вальтер з дочками підійшла до своїх місць у першому ряді. Влаштувавши їх, Дю Руа сказав:

— Мушу покинути вас, чоловікам не вільно сідати на лавах.

Але пані Вальтер несміливо відповіла:

— Мені хочеться все-таки, щоб ви залишились. Називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете отут коло лавочки, то нікому ж не заважатимете.

Вона дивилась на нього великими ніжними очима. І вмовляла:

— Ну, лишіться ж коло нас… пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.

Він відповів:

— Я корюся… залюбки, пані.

Звідусюди чути було:

— В цьому льохові дуже гарно, дуже мило.

Жорж добре знав цю дужну залу! Він пам’ятав ранок, що тут перебув напередодні дуелі, на самоті з шматком білого картону,