read-books.club » Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 63
Перейти на сторінку:
не сподівався побачити там, то це Діму Марченка. Він сидів біля столу і, прикривши голову руками, мовчки ховався від тої лайки, яку йому на голову лив Зарізович. От вже ніяк не думав я, що цей придурок замість тікати побіжить прожогом до художнього керівника і викладе йому сам подробиці усієї нашої бесіди. А саме так, певне, і сталося, тому що Зарізович майже в ту саму мить, як я зайшов до кабінету, перекинувся на мене:

— Як ви могли… як ви могли підслуховувати нашу з Євгеном Дмитровичем бесіду? — захлинався він у ядучій своїй злобі, бризкаючи на мене слиною, у той час, як я стояв і мовчки з погордою дивився в його перекошене жидівське обличчя. — Ви чогось сильно не розумієте! Як я можу працювати з такими людьми, як ви!?

— А як я можу працювати з такими людьми, як ви? — цілком спокійно запитав я, обтираючи рукавом слину з обличчя і дивлячись йому просто в очі.

— Що? — моє запитання, здавалося, зупинило його емоційну навалу. — Що ви маєте на увазі? — перепитав він, трясучи головою.

— Я маю на увазі, що ви — підступний і наглий змовник, ворог Незалежної України, який перебуває у злочинній змові з представниками влади, що має на меті знищення суверенітету та утиски економічних, культурних, духовних та інших свобод!

У цьому місці Зарізович закляк, навіть Діма Марченко підняв голову й з подивом подивився на мене.

— Що ви хочете цим сказати? — отетерів Зарізович.

— Я хочу сказати, у-е (тут я трошки відригнув солодким газом від напою «Буратіно»), що завтра я піду до КДБ чи — що там зараз у нас? — СБу… І напишу звіт, у якому викладу факти вашої змови з товаришем, як його, ну коротше, Мутним, на предмет державної зради…

— Ага, у такому випадку краще беріть папір просто зараз і пишіть заяву про звільнення з театру! Люся, Люся, — закричав він до секретарки, — принесіть, будь ласка, папір!

– Із задоволенням! — я рішуче взявся за стілець навпроти Діми Марченка і, коли Люся принесла папір і ручку, мовчки взяв і написав на листку:

«Старому жидівському запроданцю, чорту лисому, самого Люципера другу та товаришу, собаці та підлабузнику гнилої й протухлої орди московської Зарізовичу Іцхаку Ієрухимовичу.

Митця нової генерації, гордого сина України, нащадка славного козацтва запорізького, разом із усіма синами гайдамацькими, військами махновськими, петлюрівськими, холодноярівськими та УПІвськими — Ореста Лютого

Заява!

Прошу звільнити мене з вашого сраного театру, скупчення лайна жидівського, москальства кацапського, хохляцтва шароварного, акторства продажного, підорасні гнойної, скупчення гріха, підступу, брехні та облуди за власним бажанням.

Дата 13. 11. 1993. Підпис — Орест Лютий!»

Поки я все це писав у кабінеті панувала абсолютна тиша. Зарізович стояв і дивився, як я пишу, Діма теж спостерігав за моїми діями мовчки. Потім я так само мовчки передав листа Зарізовичу.

— Ах ти, сволото бандерівська! Проявила таки свою справжню сутність! — тихо вимовив Зарізович, прочитавши все написане, а потім порвав листа й кинув його на підлогу. — Завтра можеш в театр не приходити! А з приводу усього тобою написаного, скажу одне — ти крупно чогось не розумієш, хлопче! Не все так просто в цьому житті! Увесь твій молодіжний запал незабаром пройде, і ти побачиш усю правду життя. Та пізно буде.

На цих словах до кабінету увірвався Боря Маргуліс, прикладаючи до роз'юшеної губи хустинку, і щосили вигукнув:

— Кличте міліцію! Цей п'яний покидьок напав на мене і завдав мені тілесних ушкоджень!

І в ту ж саму мить я зірвався зі стільця і кинувся на нього. І це стало моєю стратегічною помилкою, бо замість тримати себе у руках і послідовно, наче на Нюрнбергскому процесі, продовжувати звинувачувати Зарізовича у всіх гріхах проти людства, людяності, честі, правди та держави Україна, а наприкінці своєї промови зі словами «Подавіться вашими юдиними грошима» кинути йому театральним жестом в обличчя залишок преміальних грошей, я не втримався від бажання копнути ногою Борю Маргуліса, і це зламало увесь мій план.

Проте Боря якось так вдало відскочив убік, і я промахнувся. Він товстим своїм задом налетів на етажерку, з якої гепнула на підлогу старовинна ваза. І знову пролунав його відразливий вереск: «Люся, викликайте міліцію!», дзенькіт розбитої порцеляни, зойки Люсі, Зарізовича і Діми Марченка, які намагалися відтягти мене від Борі, до якого я намагався сягнути руками й ногами.

Що було далі, пам'ятаю погано. Пам'ятаю, замість красивого аргументованого «Нюрнбергского процесу», я банально і по-хамські лаяв Зарізовича, обзиваючи його старим жидом і москальським запроданцем, кляв усіх підорів світу разом з Віктюком, Оскаром Уайльдом, Петром Чайковським, Енді Ворхолом, Елтоном Джоном, Нурієвим-Баришніковим разом узятими, але найбільше лаяв того нашого вітчизняного підора Мутного, що замутив усю ту катавасію.

Пам'ятаю, таки кинув Зарізовичу в морду ті три тисячі купоно-карбованців, що лишалися у кишені, вигукнувши при тому не горде і шляхетне «Подавіться юдиними грошима», а зовсім хамське і безглузде: «Заткніть собі в сраку свої жидівські гроші!», та й до того полетіли вони якось некрасиво, не тугим жмутком, як мені хотілося, а якимось неефектним віялом. А коли Зарізович нагадав Люсі, щоб вона сповістила охорону, аби більше мене до театру не пускали, я цілком природно обурився: «Дивися, старе жидівське хуйло, щоб народ України тебе не звільнив з посади худрука!»

По тих словах мене під білі рученьки вивели з кабінету, бо народу на нашу сварку збіглася тьма і почали хором з'ясовувати нагальне питання: «Що робити із сьогоднішньою виставою?». Усі як один зійшлися на думці, що роль глухонімого Бертрана я таки зіграти зможу, бо, не дивлячись на неадекватну поведінку і стан афекту, іншого актора на обрії не спостерігалося, а виставу зривати було негарно, бо народу набився повен зал.

— Ходімо переодягатися, — взяв мене під руку Микола Кучер і повів до гримерки.

Дорогою він шепоче мені на вухо:

— Нащо ти це зробив, малий паскуднику? Ти ж занапастив усе своє життя! Тебе ж виженуть з театру! А у тебе ж родина, дитина… Е-е-ех, що ти наробив, дурню!

Я ж слухняно йду собі поруч з ним і, опустивши голову, мовчу, мов той впертий бичок. А що мені казати? Я вже, здається, і так сьогодні багато чого наговорив! З мене досить!

У гримерці він допомагає мені переодягнутися. Звучить вже не знаю який істеричний залаштунковий дзвінок і вкрай схвильований голос Йосипа Абрамовича запрошує всіх артистів, задіяних у першому акті, спускатися на сцену. На годиннику п'ятнадцять хвилин на восьму. Виставу затримано на чверть години через виняткові обставини.

1 ... 59 60 61 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"