Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як ви могли… як ви могли підслуховувати нашу з Євгеном Дмитровичем бесіду? — захлинався він у ядучій своїй злобі, бризкаючи на мене слиною, у той час, як я стояв і мовчки з погордою дивився в його перекошене жидівське обличчя. — Ви чогось сильно не розумієте! Як я можу працювати з такими людьми, як ви!?
— А як я можу працювати з такими людьми, як ви? — цілком спокійно запитав я, обтираючи рукавом слину з обличчя і дивлячись йому просто в очі.
— Що? — моє запитання, здавалося, зупинило його емоційну навалу. — Що ви маєте на увазі? — перепитав він, трясучи головою.
— Я маю на увазі, що ви — підступний і наглий змовник, ворог Незалежної України, який перебуває у злочинній змові з представниками влади, що має на меті знищення суверенітету та утиски економічних, культурних, духовних та інших свобод!
У цьому місці Зарізович закляк, навіть Діма Марченко підняв голову й з подивом подивився на мене.
— Що ви хочете цим сказати? — отетерів Зарізович.
— Я хочу сказати, у-е (тут я трошки відригнув солодким газом від напою «Буратіно»), що завтра я піду до КДБ чи — що там зараз у нас? — СБу… І напишу звіт, у якому викладу факти вашої змови з товаришем, як його, ну коротше, Мутним, на предмет державної зради…
— Ага, у такому випадку краще беріть папір просто зараз і пишіть заяву про звільнення з театру! Люся, Люся, — закричав він до секретарки, — принесіть, будь ласка, папір!
– Із задоволенням! — я рішуче взявся за стілець навпроти Діми Марченка і, коли Люся принесла папір і ручку, мовчки взяв і написав на листку:
«Старому жидівському запроданцю, чорту лисому, самого Люципера другу та товаришу, собаці та підлабузнику гнилої й протухлої орди московської Зарізовичу Іцхаку Ієрухимовичу.
Митця нової генерації, гордого сина України, нащадка славного козацтва запорізького, разом із усіма синами гайдамацькими, військами махновськими, петлюрівськими, холодноярівськими та УПІвськими — Ореста Лютого
Заява!
Прошу звільнити мене з вашого сраного театру, скупчення лайна жидівського, москальства кацапського, хохляцтва шароварного, акторства продажного, підорасні гнойної, скупчення гріха, підступу, брехні та облуди за власним бажанням.
Дата 13. 11. 1993. Підпис — Орест Лютий!»
Поки я все це писав у кабінеті панувала абсолютна тиша. Зарізович стояв і дивився, як я пишу, Діма теж спостерігав за моїми діями мовчки. Потім я так само мовчки передав листа Зарізовичу.
— Ах ти, сволото бандерівська! Проявила таки свою справжню сутність! — тихо вимовив Зарізович, прочитавши все написане, а потім порвав листа й кинув його на підлогу. — Завтра можеш в театр не приходити! А з приводу усього тобою написаного, скажу одне — ти крупно чогось не розумієш, хлопче! Не все так просто в цьому житті! Увесь твій молодіжний запал незабаром пройде, і ти побачиш усю правду життя. Та пізно буде.
На цих словах до кабінету увірвався Боря Маргуліс, прикладаючи до роз'юшеної губи хустинку, і щосили вигукнув:
— Кличте міліцію! Цей п'яний покидьок напав на мене і завдав мені тілесних ушкоджень!
І в ту ж саму мить я зірвався зі стільця і кинувся на нього. І це стало моєю стратегічною помилкою, бо замість тримати себе у руках і послідовно, наче на Нюрнбергскому процесі, продовжувати звинувачувати Зарізовича у всіх гріхах проти людства, людяності, честі, правди та держави Україна, а наприкінці своєї промови зі словами «Подавіться вашими юдиними грошима» кинути йому театральним жестом в обличчя залишок преміальних грошей, я не втримався від бажання копнути ногою Борю Маргуліса, і це зламало увесь мій план.
Проте Боря якось так вдало відскочив убік, і я промахнувся. Він товстим своїм задом налетів на етажерку, з якої гепнула на підлогу старовинна ваза. І знову пролунав його відразливий вереск: «Люся, викликайте міліцію!», дзенькіт розбитої порцеляни, зойки Люсі, Зарізовича і Діми Марченка, які намагалися відтягти мене від Борі, до якого я намагався сягнути руками й ногами.
Що було далі, пам'ятаю погано. Пам'ятаю, замість красивого аргументованого «Нюрнбергского процесу», я банально і по-хамські лаяв Зарізовича, обзиваючи його старим жидом і москальським запроданцем, кляв усіх підорів світу разом з Віктюком, Оскаром Уайльдом, Петром Чайковським, Енді Ворхолом, Елтоном Джоном, Нурієвим-Баришніковим разом узятими, але найбільше лаяв того нашого вітчизняного підора Мутного, що замутив усю ту катавасію.
Пам'ятаю, таки кинув Зарізовичу в морду ті три тисячі купоно-карбованців, що лишалися у кишені, вигукнувши при тому не горде і шляхетне «Подавіться юдиними грошима», а зовсім хамське і безглузде: «Заткніть собі в сраку свої жидівські гроші!», та й до того полетіли вони якось некрасиво, не тугим жмутком, як мені хотілося, а якимось неефектним віялом. А коли Зарізович нагадав Люсі, щоб вона сповістила охорону, аби більше мене до театру не пускали, я цілком природно обурився: «Дивися, старе жидівське хуйло, щоб народ України тебе не звільнив з посади худрука!»
По тих словах мене під білі рученьки вивели з кабінету, бо народу на нашу сварку збіглася тьма і почали хором з'ясовувати нагальне питання: «Що робити із сьогоднішньою виставою?». Усі як один зійшлися на думці, що роль глухонімого Бертрана я таки зіграти зможу, бо, не дивлячись на неадекватну поведінку і стан афекту, іншого актора на обрії не спостерігалося, а виставу зривати було негарно, бо народу набився повен зал.
— Ходімо переодягатися, — взяв мене під руку Микола Кучер і повів до гримерки.
Дорогою він шепоче мені на вухо:
— Нащо ти це зробив, малий паскуднику? Ти ж занапастив усе своє життя! Тебе ж виженуть з театру! А у тебе ж родина, дитина… Е-е-ех, що ти наробив, дурню!
Я ж слухняно йду собі поруч з ним і, опустивши голову, мовчу, мов той впертий бичок. А що мені казати? Я вже, здається, і так сьогодні багато чого наговорив! З мене досить!
У гримерці він допомагає мені переодягнутися. Звучить вже не знаю який істеричний залаштунковий дзвінок і вкрай схвильований голос Йосипа Абрамовича запрошує всіх артистів, задіяних у першому акті, спускатися на сцену. На годиннику п'ятнадцять хвилин на восьму. Виставу затримано на чверть години через виняткові обставини.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.