Читати книгу - "Фелікс Австрія"

Павільйон прозорий, зі скла і дерева. У ньому справді трохи зимно, він справляє враження незахищеного. Волога ззовні проникає досередини, і хоч дерево ще пахне свіжістю, але щось у цій оголеній простоті римується з забуттям і покинутістю. Тепло тільки неподалік від малої печі — дами туляться до неї, гріють об кахлі долоні. Панове сидять уже навколо круглих дерев’яних столів із різьбленими ніжками. Спинки стільців делікатно декоровані лозоплетінням і різьбленням.

Столи прикрашено осінніми квітами й елегантно сервіровано. Всі вже голодні, але продовжують провадити неспішну бесіду. Захоплюються подарунком, який Петро та Фелікс підготували для Аделі: це Аделин чорно-білий портрет, виконаний вуглинкою. Петро каже, це справа рук Фелікса — він тільки підправив у кількох місцях. На портреті Аделя має піднесений вираз обличчя, ніби під час молитви. Я часто бачила у неї таке лице останнім часом.

Чоловіки обговорюють політику: вибори міських радних (перше коло відбудеться вже завтра вранці) та результати виборів до Ради Панства, що минули кілька днів тому. Особливо розпинається пан меценас: говорить про змову й шахрайство, про якогось нафтового маґната з Солотвина (хоча всім відомо, що в Солотвині з нафтою в останній час негусто), який буцімто підкупив чи то самих кандидатів, чи то виборців, чи то бурмістра, доктора Артура Німгіна. І ще пана адвоката страшно нервує, як переймаються політикою особи, які ніколи в житті не зможуть голосувати згідно з правом нашого краю або отримають таку можливість щойно років за десять. Розпинаються, тупочуть ногами, кричать «ганьба» чи «браво», дають поради…

Його дружина, особа з грубими передпліччями та щоками, розповідає про новий фотопластикум. Петро обіцяє наступного тижня повести туди Фелікса. Аделя вдає ображену: мовляв, її Петро до фотопластикуму не водив жодного разу. Вони вирішують піти всі разом. І навіть обіцяють взяти з собою мене: «Навіть Стефцю візьмемо з собою».

До 24 листопада будуть показувати «Війну англійців із бурами». Вистава розташована в друкарні та літографії Станіслава Хованця, вхід коштує 10 центів. Кажуть, все там зроблено по-паризькому: газове освітлення з рефлекторами, зображення рухаються за допомогою механізму, широкий зал із почекальнею у разі численної публіки, де можна вигідно собі вмоститись на м’якій канапі, серед люстер та квітів, добра вентиляція (тому немає прикрого смороду нафти) і чемна обслуга.

«І все ж наша обслуга — найкраща!» — голосно повідомляє Аделя, вказуючи на мене, і запрошує всіх до столів. Ми з нею продумали, як гостей розмістити. Вони з Петром та Феліксом сидять поруч з отцем Йосифом та їмостю.

Для мене місця немає — мені треба пильнувати, щоб зі столами все було гаразд, щоб кожен гість міг скуштувати кожну страву, щоб усі залишились задоволеними. Допомагаю накладати салати. Підношу княгині Пшитульській канапки. У неї уста стиснуті щільно, у розріз рота впадає проміння чорних глибоких зморщок. Княгиня старезна, худа і висока, але старість її не зігнула: підборіддя закопилене догори, хребет прямий, мов палиця — боюсь, княгиня навіть не зможе зазирнути до себе в таріль. З ніг до голови затягнута в чорне, з печаттю вдови на пергаментному чолі, княгиня, вітаючи Аделю, каже: їй сльози навертаються на очі, коли вона дивиться на дитинцю, бо дитинця схожа на Терезу, як дві краплі води. Колись вони з Терезою були свіжі й повітряні, мов гірські кізки, грайливі та реготливі (що неможливо уявити за жодних обставин) — і здавалось, життя триватиме вічно. Терези давно вже немає, вона, княгиня, от-от розпадеться на порох, але серце її відпочиває, коли вона бачить Аделю, гідну доньку гідних батьків, Аделю та її гідне життя, благородну Аделю, яка не побоялась труднощів і одружилася з руським трунарем, не побоялась лиха і взяла до себе у двір знедолене та підозріле дитя, цього хлопчика з чорного роду, як колись її, Аделин, батько, взяв цілком непристойну дівчинку — а тепер, ви тільки погляньте, яка чудова прислуга з неї виховалась! Ось який вплив має на чернь атмосфера аристократичної родини. Справжня шляхта не вмре, не загине. Віват!

Гості піднімають кришталеві келихи. У них піниться з тонким дзижчанням шампанське вино «Pommery Sec». Петрові вдається виголосити тост за здоров’я Аделі.

Він небагатослівний. Більше промовляють його очі. Петро не годен відірватись від своєї дружини.

Один із власників павільйону — ресторатор Клаар із тонкими русявими вусиками підносить Петрові символічну жіночу пантофельку. Петро кладе свого келиха досередини, клякає перед Аделею на одне коліно, схиляє голову і п’є за її здоров’я.

Гості цокаються, сміються, цілують Аделю. Я роблю ковток шампанського. Мені не можна: я нічого не їла і швидко п’янію. А від алкоголю, буває, стаю дурна.

У дружини пана Гаубенштока на тарелі всього одна сардинка.

Зате Іванка, як завжди, не шкодує собі нічого — навіть доївши салату зі свого столу, підійшла і забрала з-перед носа княгині Пшитульської тацю з фаршированими яйцями.

Отець Йосиф ще стриманіший, як зазвичай. Він наче спокійний — а наче надмірно скутий. Не п’є шампанського. Майже не їсть. Аделя його припрошує: «Але ж, отче, невже навіть заради мого здоров’я не вип’єте одного келиха? Навіть заради мене?»

Фелікс сидить окремо, у кутку, за маленьким столом. Він їсть хліб із ковбасою і картоплю, одночасно малюючи щось на серветці. Княгиня Пшитульська каже: дітей непристойно брати на дорослі забави. До неї всі ґречно всміхаються, але не відповідають, вдаючи, що її низького, майже чоловічого тембру не чутно через скрипалів, які виконують польку.

Дружина пана Бембновича, стривожена пані Клара в ясно-блакитній сукні, переконує обох своїх по-підлітковому тілистих доньок їсти неаполітанську зупу з пармезану. Каже, дівчата одержимі ідеєю, що мають стати тонкими та знеможеними, що їдять саму селеру з калярепою, а вони з паном Бембновичем так не звикли, вони люблять їсти клюски, вареники і налисники, овочева дієта наводить на них жах і нудьгу.

Аделя обіцяє віддати Віолці та Мані свої старі журнали «Мод паризьких»: вони містять великі викрійки, які виконали найзнаменитіші паризькі кравці, додатки з повістями й нотами.

Іванка ревниво перепитує, чи має Аделя додаток під назвою «Наука крою суконь та білизни». Аделя не пам’ятає. Каже, шампанське вдарило їй у голову.

Я розношу каляфіори з бешамелем, начинювану бульбу, розбратель і язик — княгиня Пшитульська ловить мене за лікоть і питає на вухо, який секрет тієї зеленої салати, що має такий м’який, а все ж виразний посмак. Я обіцяю розповісти їй по забаві, коли вже, може, перестануть грати музики, бо зараз