Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Череп’яна люлька нарешті догоріла, і старий тубілець, підпираючись милицею, напрочуд моторно зіп’явся на єдину свою ногу й пострибав до берега. Доутрі мусив помогти йому зіпхати на воду невеличку пірогу. Вона була довбана, така стара й ветха, як і її хазяїн, і щоб залізти в неї її не перекинути, стюардові довелось замочити одну ногу ми кісточку, а другу по коліно. А стариган перевалився через облавок так хутко, що, як пірога почала була перекидатись, він уже переважив її своїм тілом на другий бік і вирівняв.

Майкл зостався на березі — чекав, що його покличуть. Він ще не зовсім зважився пливти, але йому досить було б отого цмокання, щоб зважитись. Доутрі цмокнув так тихо, що стариган не почув нічого, і Майкл із піску стрибнув просто на прову піроги, не замочивши лап. Потім скочив стюардові на плече, а з нього сплигнув на дно піроги. Доутрі знову цмокнув губами, і Майкл обернувся передом до нього, сів і поклав голову йому на коліна.

— Я можу заприсягтись хоч на цілій купі біблій, що пес сам за мною побіг, — усміхнувшись, шепнув стюард Майклові на вухо. Тоді кинув тубільцеві: — Шуруй-шуруй хутко!

Старий слухняно занурив весло у воду, і пірога покривуляла зигзагами в той бік, де виднів гроном вогнів «Макамбо». Але весляр був занадто кволий і раз у раз, захекавшись, кидав гребти та перепочивав. Знетерпеливлений стюард забрав у нього весло й заходився гребти сам.

На півдорозі до пароплава старий, відсапавшись, кивнув головою на Майкла й заговорив:

— Великий білий пан із шхуна він хазяїн цей собака… — а значуще помовчавши, додав: — Ти давай десять плитка тютюн.

— Я давай трах по твій голова, — бадьоро запевнив його Доутрі. — Білий пан на шхуна мій дуже-дуже приятель. Він тепер сиди на «Макамбо». Я вези собака на «Макамбо» віддай йому.

Старий більше не озвався, і хоч прожив він ще багато років, та ніколи й словом не прохопився про свого нічного пасажира, що віз із собою Майкла. І тієї ночі, коли почув та побачив, яку бучу збив капітан Келлар у цілому Тулагі, шукаючи Майкла, одноногий старигань розважно мовчав. Хто він такий, щоб шукати на свою голову мороки з чужинцями, білими панами, що з’являються й щезають, блукають по світу й правлять ним?

Старий повівся так, як усі його земляки-меланезійці. У білих звичаї і вчинки незбагненні, недовідомі. У них свій, інший світ, і їхнє життя — немов гра якихось вищих істот на високому помості сцени, де нема дійсності, такої дійсності, як її знають чорношкірі; білі люди рухаються там, як привиди, як сновиддя, як тіні, відкинуті на безмірну, таємничу завісу Всесвіту.

Трап на пароплаві спущено було з лівого борту, отож Доутрі підплив під правий і спинив пірогу під одним відчиненим ілюмінатором.

— Квеку! — тихо покликав він раз і вдруге.

Світло в ілюмінаторі заслонила чиясь голова, і згори озвався писклявий голос:

— Я тут, пане.

— Ти бери один собака, — шепнув стюард. — Двері не відчиняй. Чекай, поки я йди. Держи!

Він ураз підхопив Майкла й передав у невидимі руки, вистромлені із залізної стіни борту, а тоді погрібся далі, до відчиненого вантажного люка. Там він сягнув у кишеню, кинув у руки стариганеві жменю плиток тютюну і вже з люка відіпхнув пірогу геть, не дбаючи про те, як безсилий весляр добереться до берега.

Пірога сама помалу пливла попід бортом у темряву за кормою, а старий не брався за весло й не дивився на височенний пароплав. Йому було не до того — він рахував тютюнове багатство, що так несподівано впало на нього. Не легкі то були рахунки, бо він не знав чисел, більших за п’ять. Дорахувавши до п’яти, він почав знову. Всього вийшло тричі по п’ять і ще дві плитки; таким чином старий упевнився, що має стільки плиток тютюну, скільки перший-ліпший білий назвав би словом «сімнадцять».

Це було більше, куди більше, ніж він хотів виканючити. Та старий не здивувався. Те, що роблять білі люди, не може дивувати. Якби він дістав замість сімнадцяти дві плитки, то не здивувався б і тоді. Білі люди робили тільки дивне, і здивувати чорношкірого вони могли б, хіба зробивши щось не дивне.

Потім старий тубілець неквапно поплив до берега, то гребучи, то відсапуючись, зовсім забувши примарний світ білих людей і пам’ятаючи тільки про дійсність — гору Тулагі, що чорніла на тлі всіяного зорями неба, та море, та пірогу, що не слухалася весла в його кволих руках, та свою майже згаслу силу і близьку смерть.

РОЗДІЛ III

А що ж Майкл? Піднятий угору й переданий у невидимі руки, що втягли його крізь тісний мідяний обруч в освітлену каюту, він одразу почав озиратися навколо, бо сподівався побачити Джеррі. Але його брат у ту хвилину лежав, згорнувшись калачиком, біля койки Вілли Кенен, на похилій від крену палубі «Аріеля», а той швидкий вітрильник уже лишив за кормою Шорт-лендські острови і мчав до Нової Гвінеї зі швидкістю одинадцять вузлів, зариваючись у воду по фальшборт під тиском дедалі свіжішого пасату. Замість Джеррі, з яким Майкл востаннє розлучився на кораблі, він побачив Квека.

Хто ж то був — Квек? А Квек, та й годі — людське створіння, що дужче різнилося від решти людей, ніж звичайно люди різняться між собою. Хвилі життєвого моря ще, мабуть, ніколи не носили химернішої прояви. За нашим рахунком часу йому минуло сімнадцять років, але на його худому обличчі, зморщеному лобі, запалих скронях і очах неначе відбилося ціле сторіччя. Ноги він мав тонкі, наче скіпки, — самі кістки без м’язів, обтягнені старечою шкірою; але на тих тендітних стеблинах виріс тулуб вельми огрядного чоловіка. Здоровезне, випнуте вперед черево підпирали широкі й м’ясисті клуби, а плечі були широкі, мов у Геркулеса, однак груди, коли дивитися збоку, зовсім пласкі, ніби вони мали тільки два виміри. Руки Квек мав тонкі, як і ноги, і з першого погляду він здався Майклові схожим на велетенського чорного павука.

Квек похапцем убрався — натяг на себе парусинові штани й куртку, брудні й уже геть зношені. Два пальці на лівій руці в нього були скорчені й не розгиналися; знавець відразу впізнав би в тому ознаки прокази. Та хоч він належав Дегові Доутрі, мов раб, куплений з аукціону, його власник і гадки не мав, що ті ско-цюрблені й