Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Король питає його:

— Ну, що ти хочеш? Чим би я нагородив тебе?

— Дайте мені, — каже, — одну кімнату, щоби я мав де переспати.

— Я тобі можу дати не кімнату, а дім відповідний, щоб ти жив, як пан.

— Не хочу, мені того не треба. Дайте мені кімнатку маленьку. Я свою торбу покладу в кут, а сам буду ходити, де схочу.

І Смерть у тій кімнатці сидить, а люди не вмирають. Народу намножилося. І сниться йому, що прийшов святий Петро й каже:

— Випусти Смерть! Бо, дивись, народу намножилося, що немає на людей місця.

І він тоді нагадав, що Смерть у торбі сидить. Він пішов туди, сумку розв’язав, а Смерть як вискочить. Та й пішла, зачала свою роботу продовжувати. А за нього та й забула. Треба було вже й до нього піти. Він уже й сам не радий, що Смерть не приходить.

Святий Петро просить Смерть:

– Іди вже по його душу.

— Та де, я не піду.

Боїться його Смерть. А потому поволі-поволі прийшла й по його душу. І його забирає. І куди його душу дати? До пекла. Привела його Смерть до пекла. А чорти як увиділи його в пеклі, і пустилися тікати. Все розбіглося, лиш він лишився. А той кривий чорт, що тоді втік, увидів його та й каже:

— То ти мене вже й тут найшов?

І той втік.

Та й він там лишився. Та й ходить по пеклі. І нема чортів, і нема в пеклі жодного порядку.

Святий Петро просить:

— Господи, — каже, — забери його до себе.

Він приходить до раю, а Бог каже:

– Іди, чоловіче, звідкись прийшов, туди йди.

Та й скинув його Бог на землю, і не знаю, що там з ним сталося. Чи ще жиє, чи не жиє, не знаю.

Звідки взявся віз

Здавна люди і влітку, і взимку їздили тільки на санях. Ще не було майстра, який би воза вигадав. Якось і каже Бог Петру та Павлу:

— Як маєте без діла з кутка в куток тинятися, то йдіть та пошукайте такого майстра, який міг би воза для людей змайструвати.

Пішли святі у світ. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть третій. Запитують людей, чи не бачили такого майстра, що здатний віз змайструвати?

— Ні, — відповідають люди. — Не бачили.

Може, аж на п’ятий день прийшли вони на болото, дивляться, а там хатинка обдерта, двері вибиті, вікна перекошені. А з хатки такий стукіт та гуркіт лине, що аж дерева тремтять.

Хотіли було святі тікати, але трохи страх минувся, то й кажуть один одному:

— Чого нам тікати, як нас сам Бог на землю послав. Зайдемо та подивимося, хто це на увесь ліс веремію вчинив.

Заходять в хатку, дивляться, а там стоїть віз на колесах, а біля нього чорт порається та щось собі під носа мугиче. Хоче нечистий воза з хати витягти і не може, не проходить у двері.

Побачили таке Петро й Павло і запитують:

— А що це ти, нечистий, робиш?

— Воза змайстрував, тільки ніяк вивезти з хати не можу.

— То віддай нам, ми його з хати вивеземо.

— А що ж ви мені за це дасте?

— Дамо тобі овес та ячмінь.

— Гаразд, нехай буде по-вашому.

Петро та Павло розібрали воза й винесли у двір. Чорт побачив, що віз уже у дворі, і каже:

— Тепер, як віз у дворі, то я вам його вже не дам.

— А як не даси, то ми тебе перехрестимо. То не матимеш ні воза, ні вівса, ні ячменю.

— Гаразд, беріть воза, тільки скажіть, що ви мені за нього дасте?

Чорт, бачите, все забував.

— Скажемо, як знову доладу складеш воза.

Зложив чорт воза і знову просить плату за роботу.

— Ми ж тобі казали, що даємо тобі очерет, — відказує Петро.

А Павло додає:

— Відтепер увесь очерет, що на землі, тільки тобі належить.

Побіг чорт в очерет, а Павло й Петро повезли воза людям. І відтоді на возі їздять усі добрі люди, а пани заводять собі брички, тачанки та карети — понавигадували, наче вони розумніші за того чорта, який і дотепер сидить в очереті, полохає жаб і тих людей, котрі не бояться Бога.

Святий Юрій та бідний вовк

Був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.

— Святий Юрію, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.

— А чого тобі їсти?

— Чого дай, то дай.

— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.

От вовк мерщій від святого — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш, — собака.

– Їй-богу, — каже, — вовк.

— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так, — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає:

— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!

От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.

— Святий Юрію, — каже, — милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже святий Юрій, — тобі кобили мало?

Вовк лається:

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…

— Ну, коли так, — каже святий Юрій, — то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране.

— Здоров.

— Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що їстимеш мене?

— Вовк, — каже.

— Та брешеш, — собака.

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк.

— А коли ж ти вовк, то як ти