Читати книгу - "Метелик"

П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:

— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.

Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.

— Ти говориш по-іспанському?

— Ні.

— Поклич шевця.

За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.

— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Ні.

— Брешеш!

— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.

— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!

— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.

— Це те саме.

— Для вас те саме, а для мене ні.

— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.

— Якими товаришами?

— Французами, яких ти привіз до Колумбії.

Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.

— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.

Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.

— Розповідай, — кажуть вони.

— Потім. А як ви?

— Ми тут уже три місяці.

— До вас добре ставляться?

— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.

— От негідники! А втекти не можна?

— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!

— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?

— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.

— Скільки їх?

— Троє.

— А як твоя нога?

— Все гаразд, навіть не кульгаю.

— Ви весь час замкнені?

— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.

— А що являють собою колумбійські в’язні?

— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.

Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.

— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?

— Я жив у індіанців гуахірів.

— Не глузуй з мене, а то покараю.

— Я кажу правду.

— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.

— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.

— Звідки ти знаєш?

— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.

— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?

— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.

— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?

— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?

— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.

— Наведіть, це мені буде вигідно.

— Французе, ти дуже завинив, що втік із в’язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув’язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від’їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з’ясується, що їх справді не вкрадено.

Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п’ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.

— Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це — карцер смерті?

— Замовкніть! Дайте йому слово сказати! — лунає чийсь голос.

— Так, я француз. Я тут, бо втік із в’язниці в Ріоачі.

Вони добре розуміють мою калічену іспанську.

— Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч — відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.

Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське — таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися — вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, — треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.

— Ти давно в цьому карцері? — питаю його.

— Уже два місяці.

— А інші?