Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

полоненим несолодко. Знав, що їх не милують. Але зараз, побачивши виснажених росіян, він раптом поставив себе на місце одного з них. Адже міг він сам потрапити на фронт, потім у полон, пиляв би ліс десь у тайзі за Уралом і їв юшку з брукви. Вигляд якого бодрячка мав би він тоді? Зейц відвернувся.

Колони пройшли.

Зейц натиснув на акселератор…

Починались польоти, й повітря здригалося від гуркоту запущених моторів. Льотчики видирались угору, витіваючи там запаморочливі фокуси. Механіки, техніки, інженери порпалися біля лоршневих Ме-109, міняли мотори, ставили нові гармати.

Солдат підкинув гвинтівку «на караул». Зейц козирнув і пройшов у заборонену частину аеродрому, огороджену колючим дротом. Міцно пахло лісом. Крізь молоду зелень буків пробивалося сонце, лягало навкісним промінням на прілу землю. Зейц звернув з бетонної доріжки і пішов до стоянки навпростець, давлячи чобітьми перші літні квіти, вдихаючи чисте лісове повітря. Ліс давав йому зараз таке владне відчуття життя, що хотілося просто йти та йти, ні про що не думаючи, нікого ні в чому не підозрюючи.

За своє життя Зейц убив одну людину, і то свою. Тінь підполковника Штейнерта, кістки якого згнили під Толедо, інколи навідувала його. Вона нагадувала про себе так відчутно, що Зейц одного разу прокинувся в холодному поті. Штейнерт, як і тоді в Іспанії, у відчаї теребив комір свого зеленого комбінезона й запитував: «Невже ви не вірите мені? Проведіть мене до Омахи, і ви впевнитесь у моїй правдивості. Лише до Омахи — це всього десять кілометрів!» У цей час ліворуч тиснула марокканців піхота Інтернаціональної бригади, в лоб ішли анархісти, праворуч заходили республіканські танкетки. «У нас нема часу проводжати вас, Штейнерт», — сказав Коссовські. «Тоді відпустіть мене!» — «У нас нема підстав вірити вам, Штейнерт, — сказав Коссовські. Він нахилився до Зейца і шепнув: — Убий його». «Добре, ідіть», — сказав тоді Зейц. Штейнерт недовірливо подивився на обох. Піхт у цей час вдавав, ніби не прислухається до розмови. Він байдуже дивився в бінокль на щільні лави республіканців. Штейнерт піднявся і раптом спритно поліз по брустверу. Зейц вистрілив із пістолета всього раз. Куля влучила в потилицю. Штейнерт зупинився, неначе завмер, і, обм'якнувши, впав назад в окоп. «Так буде спокійніше», — промовив Коссовські, витираючи хусткою мокру підкладку кепі. Ех, коли б знав тоді Зейц, що цей «спокій» зіпсує йому все життя!

Тоді й зародилась у Зейца думка усунути Коссовські зі свого шляху. Рано чи пізно Коссовські міг зізнатись у вбивстві Штейнерта. «Звичайно, якщо коли-небудь докопаються до цього, вам обом не минути шибениці», — одного разу сказав Піхт. «А тобі?» — вибухнув Зейц. «Я в гіршому випадку попаду в штрафний батальйон, — спокійно відповів Піхт і, помовчавши, додав: — Але на мене ти можеш покластися: я буду німий, хоч мені всі жили витягнуть».

У Піхті Зейц не сумнівався.

Доводило до сказу Зейца й те, що Коссовські вперто шукав Марта, намацував якісь нитки, за які він, Зейц, ухопитися не міг.

«Цей старий шакал думає обійти гестапо, неначе не я, а він тут хазяїн. Але постривай, Коссовські…»

«А якщо Піхт… — Зейц уповільнив ходу. — Якщо все ж мене видасть Піхт?»

Зейц вийшов до ангара «Штурмфогеля». Під брезентовим навісом з дерев'яних брусів був збитий стенд. На ньому стояв розібраний двигун «Юнкере». Хопфіц і Гехореман мовчки поралися з деталями. Зейц зупинився і здалеку стежив за інженером. З того, як спритно він орудує ключем, Зейц упевнився, що Хопфіцу добре знайома техніка. Зрідка Хопфіц обертався до Гехорсмана і щось показував механікові.

Хвилин за десять Зейц вийшов з чагарника й голосно гукнув:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — машинально майже в один голос обізвались Хопфіц і Гехорсман, витягнувши руки по швах.

«Ні, він служив у наших частинах», — подумав Зейц.

— Як вам робота, лейтенанте? — запитав Зейц.

— Робота як робота, пане оберштурмфюрере. — Хопфіц знизав плечима.

— Відпочиньте трохи, я хочу з вами поговорити, — сказав Зейц і пішов назад до лісу.

Хопфіц догнав його, на ходу витираючи сильні довгі руки клоччям.

— У чому справа, оберштурмфюрере? — промовив він незадоволено.

— Ви. давно знали Клейна?

— Принаймні, значно раніше, ніж ви.

— Ви працювали в люфтвафе і не поривали з ним зв'язку?

— Я не розумію вашого тону, Зейц. Це допит? — Хопфіц зупинився.

Зейц хитнувся з п'ят на носки, поклав руку на кобуру парабелума і, пильно дивлячись на Хопфіца, роздільно промовив:

— Я дзвонив Клейну. Він не знає вас і не підписував ніякого направлення. Груба гра, Хопфіц.

Зейц уважав себе добрим фізіономістом. Він сподівався, що раптово спалахне тривога, острах, але в очах Хопфіца зажевріли лукаві іскорки.

— Надто грубо, — промовив інженер. — Дивуюсь примітиву.

Зейц понуро замовк, розмірковуючи, як йому виплутатись із безглуздого становища. Тоді він примусив себе розгонисто зареготати:

— Я пожартував, пане лейтенанте. Даруйте мені.

— Раджу приберегти жарти для дам, Зейц, — жорсткувато промовив Хопфіц.

Зейц відразу споважнів.

— Між іншим, Клейна вбито, — промовив він.

— Ви знову жартуєте, Зейц?

Тепер Зейц вловив у голосі Хопфіца непідробну тривогу.

— Ні, я дзвонив у Берлін, і про це мене повідомив оберштурмбанфюрер Вагнер. Якісь терористи виконали вирок якогось російського суду. Адже Клейн був на Східному фронті на початку війни.

Хопфіц розгублено пом'яв у руках клоччя:

— І знайшли терористів?

— Не знаю. А вам знайомий Вагнер?

— Ні. Я завжди був зв'язаний лише з самим Клейном.

Несподівано в Зейца ворухнулося щось схоже на жаль до інженера — можливо, Хопфіц покладав на Клейна великі надії, і тепер вони втрачені.

— Так, Вагнер не знає вас, — промовив Зейц.

— Але я сподіваюсь, завдання залишиться в силі до того часу, поки ми з вами впіймаємо Марта?

— Звичайно. Я дуже радий, що ви обжились на аеродромі й вам добре працюється. — Зейц закурив. У скісних оранжевих променях сонця, що пробивалося крізь листя буків, попливли бузкові хмарки диму. — Кого ви підозрюєте, пане лейтенанте? — запитав він.

— Я познайомився в будинку Зандлера з Піхтом і Вайдеманом. Якщо підозрювати когось із них, я зупинився б на першому. Він хитріший.

Зейц пішов до себе, викликав двох надійних агентів із загону охорони аеродрому й наказав їм стежити за інженером Хопфіцем.

А коли Хопфіц вернувся назад до стенду, він попросив Гехорсмана непомітно передати записку Піхту. Лише три слова: «О десятій Аугсбург». На аеродромі зустрітися з Піхтом він не міг. Поговорити треба докладніше. А де, як не за містом, можна розказати товаришеві про все, що насторожило Зейца.

… Ввечері Хопфіц помітив за собою «хвіст». Він умивався в душі — агент чергував у