Читати книгу - "Ґоморра"

дати сигнал на знищення всіх людей Барделліно. Паріде Сальцілло, племінника Барделліно і його фактичного наступника в цьому регіоні, запросили на зустріч усіх найстарших менеджерів казалезького картелю. Карміне Ск’явоне пригадує, що Сальцілло навмисне дали місце в голові столу, на честь його дядька. Раптом Сандокан кинувся його душити, а племінник Сандокана, якого теж звали Франческо Ск’явоне, а прозивали Чіччар’єлло, тримав його за руки та за ноги разом із поплічниками, Рафаеле Діаною та Джузеппе Катеріно. Сандокан міг би легко вбити наступника пострілом з пістоля або ножем. Але ж ні. Він мав зробити це власними руками: саме так новий суверен мусить убити попередника, коли захоплює трон. Від 1345 року, коли Андрія Угорського задушили в Аверсі в результаті змови, організованої його дружиною, королевою Джованною Першою, а також неаполітанськими шляхтичами, вірними Карла, герцога Дураццо, який прагнув захопити трон, задушення завжди було в цих краях символом наступності влади, насильницької зміни володаря. Сандокан мусив продемонструвати всім босам, що він — нащадок, що по праву несамовитої жорстокості тепер він буде новим лідером казалезців.

Антоніо Барделліно створив складну систему влади, і створені ним бізнес-осередки не могли довго залишатися в межах вибудуванйх ним структур. Вони набули зрілості і тепер мали потребу користуватися надалі своїм впливом без будь-яких ієрархічних обмежень. Тому Сандокан і став ватажком. Він створив високоефективну систему, якою керували члени родини. Його брат Уолтер координував бригади бойовиків, його кузен Карміне керував економічно-фінансовими справами, кузена Франческо обрали мером Казаль-ді-Прінчіпе, а ще один кузен, Нікола, був скарбничим. То були необхідні кроки для укріплення місцевих позицій, дуже важливі на початкових етапах. Упродовж перших років свого правління Сандокан консолідував свою владу також і через тісні політичні зв’язки. З-за свого конфлікту зі старою Християнсько-демократичною партією клани в Казаль-ді-Прінчіпе підтримали в 1992 році Італійську ліберальну партію, яка пережила тоді найбільший підйом у своїй історії, із жалюгідного одного відсотка голосів злетівши аж до 30 відсотків. Але вся решта кланових менеджерів вищого ешелону залишилася ворожою до абсолютного лідерства Сандокана. Зокрема, родина Де Фалько, яка, на додачу до своїх бізнесових та політичних зв’язків, мала на своєму боці ще й поліцію та карабінерів. 1990 року відбулося кілька зустрічей казалезьких лідерів. На одну з них запросили Вінченцо Де Фалько на прізвисько Втікач. Боси збиралися знищити його. Але він не з’явився. Натомість прийшли карабінери і всіх заарештували. Вінченцо Де Фалько вбили у 1991 році, зрешетивши кулями у власному автомобілі. Коли його знайшла поліція, то він сидів, увіткнувшись головою в стереосистему, де й досі на всю потужність грала плівка із записами співака Доменіко Модуньйо. Після його смерті в казалезькій конфедерації стався розкол. З одного боку опинилися родини, близькі до Сандокана та Йовіне: Загарія, Реччія, Бідоньєтті та Катеріно; з протилежного — родини, близькі до Де Фалько: Квадрано, Ла Toppe, Луїзе, Сальцілло. На смерть Втікача Де Фалько відповіли в 1991 році вбивством Маріо Йовіне в Португалії. Вони обрушили на нього зливу куль, коли той дзвонив із телефонної будки. Смерть Йовіне означала зелене світло для Сандокана Ск’явоне. Результатом стали чотири роки війни та жорстоких убивств, чотири роки безперервного взаємознищення родин, близьких до Ск’явоне, і родин, близьких до Де Фалько. То були роки збурень, альянсів та зміни союзників, і єдиним можливим його розв’язанням мав би стати поділ території та впливу. Сандокан став символом перемоги його карателя над рештою родин. Опісля всі його вороги обернулися на союзників. Цемент, наркотики, кришування, транспорт, збирання та вивезення сміття, торгові монополії та привілейовані постачальники — за правління Сандокана все це було сферою інтересів «бізнесменів» з казалезького картелю.

Виробники цементу, без якого не обходиться жодна будівельна компанія, стали важливим інструментом впливу казалезьких кланів. Система його постачання є ключовою для налагоджування контактів між кланами та усіма підрядчиками в регіоні і для пов’язування їх з кожною потенційною оборудкою. Як часто заявляв Карміне Ск’явоне, кланові виробники цементу пропонували свій товар за вигідними цінами, бо їхні судна перевозили не лише цемент, а й зброю до близькосхідних країн, проти яких було застосоване ембарго. Цей другий, нелегальний шар комерції дозволяв кланам істотно знижувати існуючі ціни на легальний товар — цемент. Казалезькі клани отримували прибуток на кожній стадії маршруту; вони постачали цемент і забезпечували субпідрядників, а за укладення крупних угод брали хабарі. Ці хабарі насправді були лише початком ланцюжка, оскільки їхні високоефективні та ощадливі компанії не змогли б без них працювати, а жодна інша компанія не могла запропонувати вигідної ціни, бо її негайно покарали б. Родина Ск’явоне керує бізнесом з річним оборотом п’ять мільйонів євро. Повний економічний потенціал казалезького картелю, що складається з нерухомості, сільськогосподарських підприємств, акцій ліквідних активів, будівельних компаній, цукрових та цементних заводів, ломбардів, наркоторгівлі та торгівлі зброєю, дорівнює приблизно 30 мільйонам євро. Казалезька Каморра стала багатопрофільною компанією, найнадійнішою в Кампанії; її інтереси охоплюють широкий спектр ділової активності. Величезний обсяг нелегально накопиченого капіталу дає кланам змогу видавати субсидовані кредити, і це дозволяє їхнім компаніям обходити конкурентів за рахунок низьких цін або просто залякування. Новий казалезький середній клас каморристів перетворив рекет на свого роду допоміжний засіб, на засіб залучення фірм до бізнесу Каморри. Звісно, ваші щомісячні «внески» фінансують діяльність клану, але вони також забезпечують вам економічну протекцію в банках, пунктуальне постачання та шанобливе ставлення до ваших торгових представників. Здирництво як примус до користування послугами. Ця нова концепція рекету стала відома широкому загалу в результаті розслідування, здійсненого поліцією Казерти, яке скінчилося арештом вісімнадцяти людей. На той час Франческо Сандокан Ск’явоне, Мікеле Загарія та клан Моччія були найкрупнішими акціонерами харчових компаній «Чіріо» та «Пармалат». Молоко, продаване спочатку «Чіріо», а потім — «Пармалатом», завоювало 90 відсотків ринку в районі Казерти, добрячий шмат району Неаполя, увесь південь Лаціо, частини Марке, Абруццо та Луканії. Такого результату ці компанії досягли завдяки своїм тісним зв’язкам з казалезькою Каморрою та через хабарі кланам, які забезпечували їм привілейовані позиції. В цю справу були замішані багато фірм з гучними іменами, всі пов’язані з компанією «Євролат», яка 1999 року перейшла від «Чіріо» під керівництвом Краньйотті до «Пармалату», яким на той час керував Танці.

Судді наказали конфіскувати трьох концесіонерів, а також численні компанії, пов’язані з постачанням та продажем молока; їх звинуватили в тому, що всі вони контролювалися казалезькими кланами. Ці молочні компанії були зареєстровані на них під фальшивими іменами. «Чіріо» та «Пармалат» напряму працювали зі свояком Мікеле Загарії, члена правління казалезького клану, який десять років переховувався від поліції; це дало їм можливість