Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Авжеж, — відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами — Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.

Віллі витягає з кишені пляшку горілки.

— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.

— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентином Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.

— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентин, який стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.

Ми п’ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.

— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.

— Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.

— Чудово, — каже Гунгерман.

Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.

Мпокрокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто це колись так сказав?

XV

Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному'багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.

Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам’яна коробка з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами і посиланими жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.

Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.

— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.

Георґ поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.

— Саме так, — з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. — Завдаток ми хочемо взяти назад.

— Отже, ви замовляли склеп?

— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.

— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? — питаю я. — З точки зору технічного консультанта?

— Таке буває. — Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Ґеорґ перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.

— Що? — Ральф обертається до фрау Нібур — Емілі, в тебе немає квитанції?

— Я не знаю, — белькоче фрау Нібур. — Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!

— Зробити таку дурницю!

Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.

— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — пояснює Ґеорґ. — Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.

Ральф підбадьорюється.

— Ну от.

— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — заявляє Ґеорґ, — якщо ви його не хочете.

— Ну от, — повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.

Я вражено дивлюсь на Георґа. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.

— А завдаток? — питає Ральф.

— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — Так завжди робиться.

— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.

— Та це ж було б курам на сміх! — каже він. — Ні, з нами так не вийде!

— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.

— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. — До того ж ви надто дорого хотіли.

— Тихо, Емілі! — гримає на неї Ральф.

Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.

— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.

— Сподіваємось, що таки є.

— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георґ Емілі.

Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.

— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?

— Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.

— Дякую, — манірно каже Емілі. — То як із завдатком?

— Я вам ось що запропоную, — заявляє Георґ, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. — Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.

— Гаразд! — відразу згоджується фрау Нібур.

— Тихо, Емілі! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Ґеорґові. — Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?

— Ну, то беріть склеп, — кажу я, — хай буде так.

Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георґа: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.

— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Ґеорґа, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?

— Ми трохи переробимо дах.