Читати книгу - "Чорне Сонце"

Знов продлубувала нігтем вічко у шибці, тепер уже взяла сірники, підмогала собі вогнем, і наморозь розповзалася; Танасиха стирала її пучками, а коли прочистила світлинку завбільшки з волоський горіх, то припала до неї оком і побачила, що сніг уже перестав, але ж і насипало його силу-силенну, це, мабуть, від снігу ще й досі так видно надворі. Та й день уже довший, до весни йдеться, ще аж коли он Варвара ніч увірвала.

Сніг перестав, однак мороз ще брав своє, і світлинка у шибці швидко затягувалася більмастою плівкою. Танасиха протерла її і знов притулилася лицем до шибки та не відчула крижаного дотику, бо те, що побачила Танасиха, гарячим струменем вдарило їй у груди, розтопило в ній холод і кригу, розтопило ураз, аж зашпори зайшли у все тіло, і з очей покотилися теплі сльози. Але й тоді, крізь сльози, бачила Танасиха, як через сніги, через високі замети вертається до її хати смугасто-рудий кіт, а за ним, спираючись обома руками на дві палички і зігнувшись у три погибелі, човпе стара Марфина, яка давно вже не годилася вийти далі свого порога, човпе, горнучи високі сніги своїми відмерлими ногами, що не згиналися у колінах, і через те за нею така борозна.

Танасиха спершу загупала в раму вікна, потім спохопилася, кинулась до сінешніх дверей і стала гатити в них кулаками й кричати:

– Я тут, сестро! Я тут…

Тепер вона вже не жаліла ні рук своїх, ані сил, з розгону кидалася на двері всією собою, гамселила їх кулаками, викрикуючи:

– Тут я, сестро, тут-о!..

А коли викричала з себе всі сили, то по дверях сповзла додолу, опустилася на коліна, принишкла, і раптом у її темній, як ніч, пам’яті щось з’єдналося і засвітилось, і вона побачила свій сьогоднішній сон.

Висока-висока гора, вся у гострих скелях, а з неї котиться Танасиха, як ота торба з високого горба, котиться, котиться і дивується, що їй зовсім не боляче, їй навіть приємно отак котитися, бо гора ця гаряча, і їй, Танасисі, зовсім не холодно. Їй, Танасисі, тепло. Вже тепло.

1985 р.

Цілком таємні історії

Передслово

Я знаю, що ці нотатки багатьох обурять, а декого кинуть у лютий гнів, і все-таки наважуюсь оприлюднити їх, адже сам заохотив колишнього свідка описаних тут подій узятися за перо.

Ми познайомилися з ним у напівпорожньому санаторії, де попивали цілющу водичку, новий мій товариш виявився хорошим оповідачем, і я ладен був його слухати до глибокої ночі. Порівняно молодий, але вже сивий і притомлений життям чоловік, він зручно, по– домашньому вмощувався на канапі, скручував із газети товстелезну цигарку (пристарався на ринку тютюну-потерухи, або, як він казав, «сіна») і, потопаючи у хмарах їдкого диму, частував мене чудернацькими оповідками. Особливо смачно розповідав про одну високу установу, де свого часу йому довелося служити, і я, проливаючи сльози від сміху і від горілого «сіна», став його переконувати: «А ви напишіть! Напишіть про це все!»

Він ніяково усміхався на ті умовляння, казав, що і в школі твори писав на «трійку», та коли ми вже прощалися, обмінявшись адресами, раптом сором’язливо мовив: «Знаєте, я спробую написати… Але це будуть всього лиш нотатки. – Він помовчав, потім глибоко затягся “сіном” і додав: – Не вистачає архіву. Якби знайти архів…»

А через кілька місяців я отримав поштою ось цей рукопис. Мушу зізнатися, що певною мірою він мене розчарував, бо, як то здебільша й буває, те, що ми чуємо з вуст удатних оповідачів, на папері невблаганно блякне і втрачає свій неповторний колорит. Люди, наділені хистом міміки, жесту, імітації голосу, беручись за перо, раптом стають багатослівними, у чомусь навіть безпорадними, і там, де в розмові їм досить повести бровою, на папері доводиться вдаватися до зайвих тлумачень. Отож я змушений був добряче поредаґувати ці, як називає сам автор, нотатки, то більше, що мав дозвіл повестися з рукописом на власний розсуд. Я безжально вилучив публіцистичні відступи, політичні коментарі та всілякі біографічні екскурси, які, може, й годилися б для посібника «Як робити кар’єру», а проте їхня літературна вартість досить сумнівна. Зрештою, на деякі обставини проллє світло супровідний лист автора, якого він надіслав разом з рукописом.

«Стомився я. Жити стомився, а що вже казати про пошуки того архіву, якого полювали дужчі за мене, та зась. Не пам’ятаю, чи я вам казав, що кожен секретар цекамолу (так ми тоді називали комсомольський ЦК), як тільки діставав затвердження на сю високу посаду, відразу ж отримував неофіційний наказ у партійному ЦК: «Знайти архів! За всяку ціну». Йшлося про отой нелегальний архів, у якому зберігалися папери не вельми приємного змісту, – вони стосувалися колишніх комсомольських працівників, зокрема і тих, котрі згодом доскочили високих посад ТАМ, нагорі. Адже ви знаєте, що цекамол для багатьох був трампліном злету до партійних висот, і хоча один письменник назвав його дитячим садком, який грається у доросле ЦК, все-таки він був моделлю і школою того ж таки найвищого апарату.

«Що воно за архів такий, – спитаєте ви, – чому його так боялися?»

На перший погляд нічого особливого. Я не сказав би, що йдеться про якийсь небезпечний компромат, але є там чимало такого, про що дехто хотів би забути. Ну, уявіть, приміром, такого собі червонощокого молодика, якого тільки вчора взяли десь із області чи району і призначили інструктором цекамолу. Ось тобі відразу вхідне на «госпдвір», де можеш запасатися харчами, ось тобі синя книжечка, тобто перепустка до спецполіклініки N 2… Що там іще? Та хай би уже й нічого, а крутиться голова в чоловіка – опинився на сьомому небі і Бога за бороду взяв. І саме тієї хвилини, коли сірома не чує землі під ногами, коли вже геть очамрів від щастя і власної величі, підходить до нього ще один суворий та поважний чоловік і таким, знаєте, незворушно-офіційним і трохи таємничим голосом чи то пропонує, чи наказує: «Пишіть заяву. Пишіть, що так і так, у зв’язку з тим, що я перейшов працювати до апарату, прошу видати належний мені пістолет і пижикову шапку».

І що ви думаєте – не писали? Ого, ще й не таке було. Навіть просили письмово виділити персональне авто, присягалися бути пильними, про все доповідати органам і т. д., а згодом, коли туман розвіювався, сіроми