Читати книгу - "Аеропорт"

Сувора Танина мама, удова, викладач гірничого інституту, була у відпустці в Криму. Танина сестра Ксюша, на два роки молодша за неї, теж була у відпустці, в Абхазії. А Танин трирічний син від першого швидкоплинного шлюбу, Єгорка, відпочивав і лікував слабкі легені в санаторії в підмосковному Звенигороді. Таким чином, у розпорядженні заново віднайдених, але зі швидко мінливим статусом друзів дитинства було трикімнатне… ліжко, гаряча вода, три пляшки портвейну та дві «Кассісу», — і вся решта ночі, що тривала ще два чи три дні.

Якоїсь рідкісної миті просвітлення посеред алкогольно-тестостеронового сп’яніння, коли Альоша, похитуючись, вибрався в довгий коридор, він раптом зустрів там граційно сором’язливу тінь рудоволосої дівчинки, яка втиснулася в стіну, наче намагаючись пройти крізь неї спиною й назавжди зникнути з його життя, як геній швидкоплинного видіння. Так відбулася перша зустріч Альоші та Ксюши, тієї самої Таниної молодшої сестри.

Через кілька днів після остаточного пробудження Таня повідомила Альоші, що вона їде у відрядження, і попросила за її відсутності навідати Єгорку, що нудився в санаторії під Москвою. До слова, запальний Альоша на той момент уже встиг зробити Тані пропозицію руки й серця, і Таня мала вибрати між ним і десятком інших женихів, що оббивали пороги будинку першої красуні Москви.

Вибір вона, звісно, уже зробила, і зрозумію який, але заявила, що повідомить своє рішення за тиждень, після повернення з поїздки. У цьому «конкурсі», звісно, не працював принцип fair play, оскільки Альоша вже певний час безвилазно перебував, так би мовити, усередині дому й мав неспростовну перевагу практично свого поля перед тими претендентами на руку, які маялися від невизначеності назовні.

На час їхньої розмови й передачі доленосних інструкцій на кухню нечутно ввійшла, а точніше, впливла повітрям, наче в режимі уповільненої зйомки, легка, граційна, хоч і трохи заспана, ботічеллівська Ксюша, що складалася переважно з веснянок, вогняно-рудого волосся й підсліпуватих очей за товстими скельцями окулярів.

І тут Таня зробила фатальну помилку: вона недооцінила підступність Альоші, її рідної сестри та Долі. Вона спитала Ксюшу, яка обожнювала Єгорку й за частої відсутності Тані виховувала його, як рідного сина, чи не хоче та за компанію з Альошею з’їздити у Звенигород. Ксюша, з якої моментально злетів сон, змінившись, щоправда, певним трепетом, без роздумів погодилася.

Таня, не відчуваючи підступу, не вагаючись і не думаючи про наслідки, радісно розцілувала обох і зникла за дверима, духами дишачи й туманами.

Альоша нарешті поїхав додому в Тушино, де сказав мамі, що одружується. Мама перехрестилася й зварила йому пельмені. Уранці наступного дня спекотний п’яний серпень змінився на прохолодний тверезий вересень. Ксюша й Олексій, як і було домовлено, зустрілися біля Білоруського вокзалу (обидва прийшли хвилина в хвилину), звідки й вирушили порожньою електричкою в бік Звенигорода, попередньо припасши газети й журнали з кросвордами у привокзальному кіоску «Союздрук».

Дорогою Олексій демонстрував освіченість, а Ксюша, не підводячи очей, вписувала нерівні літерки в рівні клітинки. А за «пропиленим дряпаним склом» тим часом миготіли станції з дурнуватими назвами — Робітниче селище, Тестівська…

У звенигородському дитячому санаторії оголосили карантин, і Єгорку можна було побачити лише через високе вікно на першому поверсі пошарпаної старовинної будівлі ядучо-салатового кольору. Ксюша стояла, залізши на Альошине коліно, і спілкувалася з Єгоркою через скло. Альоша, своєю чергою, бережно підтримував Ксюшу за талію й інші частини спини для стійкості конструкції, й вони обидва вже починали відчувати ці зростаючі вольти й ампери електричних розрядів, що сполучали їхні тіла, життя й долі того прохолодного вересневого опівдня.

Через півгодини вони вже сиділи в якійсь звенигородській «склянці». Сміялися, пили тепле «Советское шампанское» на Альошині останні кишенькові (інших у нього ніколи й не було) гроші та були щасливі. Так само, як і всі наступні двадцять сім років.

Мов одна мить, минув тиждень, і коли Таня повернулася, Ксюша чесно розповіла їй про те, що сталося. Таня суворо подивилася їй в очі й сказала тоном схвильовано-гарного гіда-перекладача: «Ксюша, ти збожеволіла! Подивися на нього! Йому ж у голові самі жінки й випивка! Він же тебе за тиждень покине!».

«Танюшо, навіть якщо він кине мене через тиждень, я буду щаслива всю решту життя», — вимовила Ксюша тремтячим голосом, і веснянки попливли наввипередки її блідим, схвильованим обличчям…

* * *

Двадцять сім років потому, помираючи в найкращому техаському онкологічному шпиталі, Ксюша, неймовірно виснажена й схудла за короткий час хвороби, але досі така ж молода й гарна, неслухняними пальцями набирала повідомлення для Альоші. Той вийшов із лікарні чогось перекусити в сусідній В.В.Q.-забігайлівці.

Допиваючи свій еспресо без цукру, Олексій прочитав повідомлення від Ксюші, у якому було тільки одне слово — Zvenigorod!

Коли він повернувся до Ксюшиної палати й вона отямилася від забуття, то найперше спитав її про це дивне смс в одне слово.

Ксюша взяла його руку своїми довгими, холодними й висхлими пальцями, з яких уже давно сповзли всі кільця й персні, притисла її до своєї ще холоднішої щоки й прошепотіла: «Хоч ти нічого і не пам’ятаєш, я все одно так кохаю тебе, дурника!».

Ксюша померла наприкінці червня в нього на руках. Її поховали на затишному зеленому просторому кладовищі неподалік їхнього будинку. Навколо не було ні хрестів, ні надгробків. Лише суворі могильні плити.

На її сірій мармуровій плиті ви карбувано два імені: Ксенія Верховська, дати народження й смерті, та Олексій Молчанов, дата народження…

* * *

Через дев’ять днів Ніка та Степан повінчалися в Михайлівському соборі в Києві. Степан був у парадній військовій формі, вона в стриманій чорній сукні. Церемонія теж була сувора, як і сукня нареченої, і найменше нагадувала весілля. З гостей були тільки родичі. Наступного дня Степан повернувся до себе на війну.

Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила

9 жовтня 2014 року. Піски

Олександр Сергійович не помітив, як заснув, і не зрозумів, де прокинувся. Зрозумів лише, що живий. Поки що. Стеля підвалу ходила ходором, струшуючись разом із землею. На голову сипався сухий дощ із пилу.

Спочатку він подумав, що в нього так б’ється серце. Потім зрозумів, що це розриви снарядів нагорі. Він освітив телефоном підвал і потроху почав згадувати. «Ах, де вчора я був, не знайдеш, хоч убий…» Олександр Сергійович не був з похмілля. Він не пив учора. Він взагалі вів тверезий спосіб