Читати книгу - "Шантарам"

— Я тільки хотів сказати...

— Навіть алмази можеш покласти тут. І смарагди. І перли.

— Зрозуміло, зрозуміло, Джоні. Я врахую це на майбутнє.

— Та про що взагалі турбуватися? — втрутився Абдулла.— Він отримує так мало грошей, що вони нікого не можуть зацікавити. Знаєш, скільки він заробив минулого тижня?

Джоні, схоже, ставився до Абдулли з підозрою. На обличчі його застигла ворожість, але цікавість взяла гору.

— Скільки? — запитав він.

— Не бачу сенсу говорити про це! — пробурчав я.

— Тисячу рупій! — сказав Абдулла, сплюнувши для більшої виразності.

Узявши Абдуллу за руку, я потягнув його по доріжці поміж хатинами.

— О’кей, Абдулло. Ти ж хотів відвезти мене кудись. То поїхали, брате.

Ми попрямували до виходу, але Джоні нагнав нас і, схопивши мене за рукав, змусив відійти на два кроки назад.

— Господи, Джоні! У мене немає ніякого бажання розмовляти зараз про мої заробітки. Обіцяю тобі, що відповім на всі твої запитання, коли повернуся.

— Ні, Лінбаба, я не про заробітки,— прошепотів він.— Я про цього хлопця, про Абдуллу. Йому не можна довіряти. Не займайся з ним ніяким бізнесом!

— Що це означає? У чому справа, Джоні?

— Ну, просто... не займайся!

Можливо, він додав би що-небудь ще, але Абдулла, обернувшись, гукнув мене, і Джоні відступив і зник за рогом.

— Що за проблема? — запитав Абдулла, коли я нагнав його.

— Жодних проблем,— пробурмотів я, розуміючи, що проблема є.— Зовсім ніяких.

Абдулла залишив свій мотоцикл коло нетрищ, доручивши дітлахам наглянути за ним. Я сів на заднє сидіння, і ми в своїх тонких сорочках і без будь-яких шоломів полинули морським берегом у бік Нариман-Пойнт.

Якщо ви хоч трохи знаєтеся на мотоциклах, то можете оцінити людину за тим, як вона керує цим видом транспорту. Абдулла вів мотоцикл інстинктивно, не замислюючись, так само природно, як ступав ногами під час ходи. Орієнтуватися у вуличному русі йому допомагали майстерність та інтуїція. Кілька разів збавляв хід, коли, на мій погляд, в цьому не було необхідності, але відразу після цього іншим водіям, що не володіли такою ж інтуїцією, доводилося різко натискати на гальма. Деколи він додавав газу, хоча здавалося, що ми зіткнемося з транспортом, який рухався попереду, але той транспорт, немов за помахом чарівної палички звільняв дорогу, і ми вклинювалися у вільний проміжок. Спершу його манера керуванню трохи нервувала мене, але незабаром я мимоволі пройнявся довірою до нього і заспокоївся.

Біля пляжу Чаупаті ми звернули з набережної й попрямували до Нана-чоук. Цей район забудували ще тієї пори, коли Бомбей інтенсивно розвивався як велике портове місто. Деяким з них, побудованим за суворими геометричними канонами епохи британського панування, було вже по двісті років.

Частина міста поміж Нана-чоук і Тардео була відома як район парсів. Спочатку мене дивувало, що в цьому величезному мегаполісі, з його розмаїттям народностей, мов і життєвих устроїв люди прагнуть жити окремими гуртами. Ювеліри торгували на своєму ювелірному базарі, а слюсарі, теслярі та інші ремісники — на своїх ринках; мусульмани жили в мусульманському кварталі, а християни, буддисти, сикхи, парси і джайни — в своїх кварталах. Якщо ви хотіли купити або продати золото, треба було йти на базар Завері, де сотні ювелірів намагалися перехопити клієнтів один у одного. Якщо ж вирішили відвідати мечеть, то опинялися в районі, де мечеті стояли мало не впритул одна до одної.

Абдулла зупинився біля лікарні Бгатія, сучасної клініки, яка фінансувалася благочинним фондом. Там були і комфортабельні палати для багатих, і безоплатні палати для бідняків. Ми увійшли до стерильно чистого мармурового вестибюля, де великі вентилятори нагнітали приємну прохолоду. Абдулла поговорив з реєстраторкою і повів мене в палату швидкої допомоги. Звернувшись ще кілька разів до санітарів і медсестер, він нарешті знайшов того, кого шукав,— маленького лікаря, який сидів за столом, заваленим паперами.

— Доктор Хамід? — запитав Абдулла.

— Так, це я,— роздратовано відгукнувся лікар, продовжуючи писати.

— Я від шейха Абделя Хадера. Мене звуть Абдулла.

Лікар відразу припинив писати і, поволі піднявши голову, втупився в нас із тривожною цікавістю. Такий вираз з’являється на лицях перехожих, що спостерігають за вуличною бійкою.

— Він повинен був подзвонити вам учора і попередити про мій прихід,— нагадав йому Абдулла.

— Так-так,— похопився лікар і, широко посміхнувшись, потиснув нам руки. Його долоня була суха і квола.

— Це містер Лін,— представив мене Абдулла.— Він лікує людей в колабських нетрищах.

— Ні-ні,— заперечив я.— Я зовсім не лікар. Мене просто попросили допомогти там. У мене немає медичної освіти.

— Хадербгай повідомив мені про ваші скарги на те, що лікарня Святого Георгія відмовляється приймати пацієнтів, яких ви туди посилаєте,— відразу перейшов Хамід до справи, залишивши без уваги мої претензії на скромність. Його темно-карі, майже чорні очі поблискували за скельцями позолочених окулярів.

— Ну так, було таке...— відповів я, здивований тим, що Хадербгай запам’ятав мою скаргу.— Річ у тому, що деколи я не знаю, що робити з хворими, які приходять до мене. Якщо я не можу поставити діагноз або сумніваюся, то посилаю людей в лікарню Святого Георгія — нічого іншого мені не залишається. Але дуже часто вони повертаються, так і не отримавши допомоги ні від лікаря, ні від медсестри, ні від кого.

— Може, вони просто симулюють хворобу?

— Та ні, що ви! — образивсь я.— Який зиск із того? Крім того, у них же є почуття власної гідності. Це не жебраки якісь.

— Звісно, звісно,— пробурмотів він і, знявши окуляри, потер перенісся.— А ви самі не пробували піти в лікарню і з’ясувати, чому вони їх не беруть?

— Так, я ходив туди двічі. Мені сказали, що раді б допомогти, але вони і так переобтяжені роботою і якби у хворих було направлення від лікаря з ліцензією, то вони поставили б їх у чергу на прийом. Я не скаржуся на співробітників лікарні. Зрозуміло, у них і без того турбот вище голови. Персоналу не вистачає, а хворих повно. Я в своєму медпункті приймаю до п’ятдесяти пацієнтів щодня, а до них приходять шістсот, а то й тисяча хворих. Проблема в тому, що у моїх хворих просто немає коштів, щоб заплатити лікареві за направлення. Тому вони звертаються до мене.

Доктор Хамід звів брови, і обличчя його знову осяяла широка усмішка.

— Ви сказали, «мої хворі». Ви вже відчуваєте себе індійцем,