Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

марення перестає бути чимсь безглуздим і незрозумілим, навпаки, воно має певне значення, добре вмотивоване, пов’язане з іншими афективними переживаннями хворої. По-друге: воно виникло як неминуча реакція на неусвідомлений психічний процес, який можна розпізнати за іншими ознаками, і саме цьому завдячує свою пов’язаність із нерозумом, свій опір супроти логічних та фактичних заперечень. У ньому ніби є щось бажане, це своєрідна втіха. По-третє: саме переживання, яке лежить в основі хвороби, недвозначно з’ясовує, що це має бути марення якраз ревнощів, а не яке інше. Адже ви знаєте, що напередодні жінка сказала покоївці-інтриганці, що для неї було б найстрашнішим лихом, якби її чоловік виявився невірним. Отже, не можна не помітити двох важливих аналогій з уже проаналізованою нами симптомною дією, а саме: відкриття значення або наміру і пов’язаність з неусвідомленим, що виявляється в ситуації.

Звичайно, ми відповіли ще не на всі запитання, які виникають у нас у зв’язку з цим випадком. Навпаки, він ставить перед нами дедалі більше проблем, деякі з них поки що взагалі не мають вирішення, а інші неможливо вирішити з огляду на вкрай несприятливий збіг обставин у цій ситуації. Наприклад, чому ця жінка, живучи в щасливому шлюбі, закохалась у свого зятя і чому полегшення, що цілком могло виявитись якось інакше, приходить до неї саме у формі віддзеркалення, переносу її власних почувань на чоловіка? Не думайте, ніби це пуста й нікчемна робота — ставити такі запитання. Ми вже маємо чимало матеріалу, щоб дати можливі відповіді на них. Та жінка перебуває в критичному віці, коли в жінок часом трапляються небажані раптові злети сексуального бажання. Одним з додаткових чинників може бути те, що її добрий і вірний чоловік уже кілька років не мав такої сексуальної потенції, щоб задовольнити потреби своєї ще добре збереженої дружини. Досвід показує нам, що саме такі чоловіки, вірність яких не підлягає жодним сумнівам, ставляться до своїх дружин з неабиякою ніжністю і виявляють незвичайну поблажливість до їхніх нервових розладів. Крім того, не може не важити ще й те, що об’єктом цієї патогенної закоханості став не хто інший, як молодий чоловік її доньки. Сильна еротична прив’язаність до доньки, прив’язаність, яка зрештою спирається на сексуальну конституцію матері, часто знаходить спосіб виявитись саме в такій зміненій формі. У зв’язку з цим я можу вам, напевне, нагадати, що в людському суспільстві взаємини між тещею і зятем із прадавніх часів вважають за вкрай складні, і в примітивних народів вони стали приводом до могутніх табу і засторог. Ці взаємини — як у позитивний, так і в негативний бік — часто виходять за межі, які визнано за бажані в цивілізованому суспільстві. Котрий із цих трьох чинників виявився в нашому випадку, — або й два зразу, а то й усі троє вкупі, — я, правда, сказати вам не можу, але тільки тому, що в мене не було можливості провадити аналіз цього випадку довше двох годин.

Я помітив, шановні добродійки і добродії, що заговорив із вами про речі, до яких ваш розум вочевидь ще не підготований. Я вчинив це, щоб порівняти психіатрію з психоаналізом. Але тепер я вже можу запитати вас: чи помітили ви якусь суперечність між психіатрією та психоаналізом? Психіатрія не використовує методів, вироблених психоаналізом, вона цілковито нехтує сам зміст марення, а, покликаючись на спадковість, указує на дуже загальну й віддалену етіологію замість справді по-науковому дослідити безпосередні причини захворювання. Та чи є тут суперечність, чи то протилежність, між психіатрією і психоаналізом? Хіба вони, радше, не доповнюють одне одного? Хіба спадковість заперечує важливість життєвого досвіду, хіба не можуть ці обидва чинники діяти разом найефективніше? Ви й справді погодитесь, що в сутності психіатричної роботи немає нічого, що могло б суперечити психоаналітичним дослідженням. Отже, психіатр, який заперечує психоаналіз, — не психіатр. Психоаналіз пов’язаний із психіатрією десь так само, як гістологія з анатомією: одна наука вивчає зовнішню форму органа, друга — його будову з тканин і клітин. Навіть уявити собі не можна, що між цими двома способами вивчення існує протилежність: вони тільки доповнюють один одного. Ви знаєте, що анатомія править нам сьогодні за основу наукового вивчення медицини, але були часи, коли так само суворо забороняли розтинати людське тіло задля вивчення його внутрішньої будови, як нині, здається, засуджують усі спроби психоаналізу дізнатися про внутрішній механізм психічного життя. Гадаю, в дуже недалекому майбутньому ми визнаємо, що не може бути наукової докладної психіатрії без доброго знання глибинних неусвідомлених процесів психічного життя.

Психоаналіз, що на нього так нападають, певне, й серед вас має друзів, які були б раді побачити, як він виправдовує себе з іншого боку — в царині терапії. Вам відомо, що наша дотеперішня психіатрична терапія була неспроможна зціляти марення. А може, це під силу психоаналізові: адже він уже прозирає механізм цих симптомів? Ні, шановні добродійки і добродії, він цього не може; принаймні тепер він так само безсилий супроти цих хвороб, як і будь-яка інша терапія. Ми, правда, можемо зрозуміти, що відбувається у хворому, але не знаємо жодних способів, із допомогою яких сам хворий міг би зрозуміти свою хворобу. Ви вже чули, що я не мав змоги провадити аналіз цього марення далі перших етапів. Чи в такому разі не з’являється у вас думка, що аналіз цього випадку нічого не вартий, бо не дав ніяких результатів? Я, проте, не такої думки. У нас є право, ба навіть обов’язок провадити дослідження, не зважаючи, мають вони чи ні безпосередній корисний ефект. Зрештою — невідомо, де і коли, — кожен малий фрагмент знань обернеться в силу, зокрема й у силу терапії. Якщо й при всіх інших формах нервових та психічних захворювань психоаналіз виявиться таким самим безрезультатним, як і при маренні, він однаково буде цілковито виправданий як засіб наукового дослідження. Але тоді ми вже не зможемо практикувати його: адже людський матеріал, на якому ми навчаємось, живе, має власну волю і повинен мати свої мотиви, щоб брати участь у нашій роботі, — тож він і відмовлятиметься. Дозвольте мені закінчити нашу сьогоднішню лекцію повідомленням, що є досить великі групи нервових захворювань, при яких ми й справді зможемо обернути все наше досягнуте знання в силу терапії і що за певних умов ми досягаємо успіхів у лікуванні цих важко виліковних іншими методами хвороб, і ті успіхи нічим не поступаються успіхам медичної терапії.

Лекція 17

Значення симптомів

Вельмишановні добродійки і добродії! На попередній лекції я вам з’ясував, що клінічна психіатрія мало переймається формами вияву і змістом окремих симптомів, натомість психоаналіз починає саме з цього і насамперед стверджує, що симптом має значення і пов’язаний із переживаннями хворого. Те, що невротичні симптоми мають значення, вперше відкрив Й. Броєр завдяки вивченню і успішному лікуванню випадку істерії (1880—1882), що відтоді став знаменитим. Правда й те, що П[’єр] Жане незалежно досяг тих самих результатів; французькому дослідникові навіть належить літературний пріоритет, бо Броєр опублікував свої спостереження лише через десять років (1893—1895) під час спільної роботи зі мною. Зрештою, нам має бути цілком байдуже, кому саме належить честь відкриття, бо ж ви знаєте, що кожне відкриття роблять не раз і жодне відкриття не роб­лять за одним разом, а слава не завжди йде поряд із заслугами. Адже Америку названо не на Колумбову честь. Ще до Броєра і Жане видатний психіатр Лepe висловлював думку, що навіть маячня душевнохворих мала б, безперечно,