Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Колону розбили, розстріляли, знищили, спалили. Хто зміг врятуватися, кому пощастило – той утік посадками, багато бійців тримало оборону в Червоносільському, відбиваючись від атак росіян. Це був дзвоник наче з іншої планети: ти сидиш, чаюєш на дивані біля телевізора з печивом, а там, на сході твоєї ж країни, зовсім поруч, солдати чужої армії зараз знищують твоїх близьких і рідних. І ніхто не в силах їм допомогти. Ніхто.

Мені ніколи не забути своєї безпорадності перед долею.

Я стільки плакала, що душа моя повинна була вийти з мене разом зі сльозами. Я знала, що він, мій коханий, мій рідний – їхав до мене, повертався до мене! Я знала, що ми повинні бути щасливі разом.

Багато людей загинуло, багатьох тримали в полоні, багато бійців пропали безвісти. І тільки про поранених, яких через кілька днів передали Червоному Хресту, і тих, хто прорвався з боями крізь кільце, родичі дізнавалися з часом, що з ними все гаразд. Тому довго не було ясності, що сталося з Володею, і з виру відчаю іноді з’являвся човник надії. Ром, якому вибухом відірвало пальці на руці, він вийшов із полону через кілька днів, запевняв, що бачив на власні очі, як вели Вову. Той начебто кричав: «Слава Україні!», – а Ром його заспокоював: «Не кричи, ти ж у полоні!» – «Та я за двадцять метрів від нього стояв, він ще в тільняшку був одягнений. Володя не загинув!» – «Володимира вивезли до Росії, в Ростов-на-Дону, його бачили наші близькі товариші», – говорили комусь волонтери, яких неможливо було ніде розшукати, щоб підтвердити їх слова. Таким свідченням важко не вірити, їм дуже хотілося вірити, дуже хотілося!

Хлопці привезли до Києва речі загиблих і зниклих безвісти. Сапер попросив: «Подивись там, у його наплічнику має бути малюнок для тебе». Наплічник із речами віддали мамі. По-дитячому наївний малюнок невідомого восьмирічного хлопчика з вінницької школи з позивними, які написали на ньому побратими Володі, я бережу, як найдорожчу картину в світі.

Три місяці я фактично не виходила з квартири: лежала, трусилася, наче в пропасниці, накрившись пледом, невідривно дивилася новини, без кінця розмовляла з побратимами Володі, дізнавалася нові подробиці бою, намагаючись знайти зачіпки на порятунок, на диво.

Наприкінці січня його син здав кров на ДНК. Зрешечене осколками тіло Володі перепоховали 13 червня 2015 року в Києві. Я заплакала лише, коли заграв гімн України. З тих хлопців, хто їхав із ним у броньованому «камазі», мало хто вижив.

Після двотижневого сидіння в окопі № 5 під постійними обстрілами все навколо цікаво: і тихий прохолодний ранок із легкою вологою пеленою на полях, і обличчя сонних товаришів, котрих давно не бачив, і всі випадкові і не випадкові слова – і сказані, й ті, що промайнули в поглядах і похмурих напівпосмішках.

Грім сидів біля заднього борту. Інколи він ледь підводився і крутив світловолосою головою, роздивляючись місцевість – вони їхали по «дорозі життя» через Грабське, де весь серпень тримав оборону 40-й тербат «Кривбас». Дивитися тут особливо немає на що: поля, посадки, знелюдніле село, іноді на узбіччі зустрічалася спалена техніка, яка швидко в цьому кліматі покрилася іржею. Дуже боліла спина – два дні тому Грім невдало стрибнув і впав на магазини від «ак» – неприємний забій, і тепер він ходив, спираючись на автомат, наче на ціпок, довелося навіть зняти бронежилет, так було боляче.

У броньованому кузові «камаза», завантаженого під зав’язку боєкомплектом, разом із Громом їдуть товариші по батальйону – Вел, Шима, Бусіл, Ефенді, Кавказ, Стаф, Хорст, Руха, Контра, бійців двадцять, не менше. За кермом – Лисий, поруч – ротний із позивним ВДВ, і Монах. Настрій бадьорий – вони нарешті залишають свій маленький сталінград, і в той самий час тривожний – немає впевненості, що все пройде добре. Навіть командири батальйонів не знають напевне, про що домовилися генерал Хомчак і росіяни і як вони будуть виходити з оточення.

Під Многопіллям формуються дві колони. Машини і танки стають не в бойовому порядку, а одна за одною. Бійці, спостерігаючи таку картину, трохи розслабляються – значить, стрільба в програмі не передбачена. Під’їжджають машини й автобуси добровольчих батальйонів – «Дніпро-1», «Світязь», «Миротворець», «Херсон», «Івано-Франківськ» – метушаться, вилазять на узбіччя, намагаючись розібратися, хто за ким, хто в якій колоні. Яцек начебто сказав, що одна колона – «Донбас», 40-й і 39-й тербати, армійці – мають йти на південь, а друга – «Миротворець», «Дніпро-1», «Херсон», «Світязь» і решта військових – на захід. Пункт зустрічі – село Комсомольське. Колони мають вести полковник Грачов і командуючий «Сектором Б» генерал Хомчак. Але чи так воно насправді, ніхто достеменно не знає. Казали, що досі тривають перемовини з росіянами, що нічого досі не ясно, і сидіти ось так, у вантажівці, в очікуванні невідомо чого – гірше зайняття не придумати.

– Чого стоїмо, пора вже кудись їхати! – бурчали сонні невдоволені бійці. – Скільки можна чекати? Раптом що, то прорвемося, триста стволів у батальйоні мінімум ми знайдемо. Всі посадки викосимо!

Наче почувши, по колоні з-за посадок запрацювали міномети. Міни падали далеко від дороги, поступово наближаючись.

– Е, та це нас підганяють, хлопці!

Нарешті колона рушила. За кілька хвилин до свисту мін додалося цокання куль по кузову, та за броньованим бортом Грім почувався в безпеці.

– Та якого хріна? Обіцяли ж, що наче стріляти не будуть?!

– Не відповідати! Не відповідати! Це провокація! – стверджувала рація.

Виконувач обов’язки комбата Філін із ефіру зник. Наразі на запити генерала Хомчака він не відповідав, і куди подівся, ніхто достеменно сказати не міг. Тож командування «Донбасом» на себе на ходу довелося взяти комроти Туру. Він разом з кількома бійцями – Восьмим, Ахімом та іншими – мчав на пожежній машині, яку взяли «напрокат» у пожежній частині Іловайська.

Обстріл підсилювався. Грім чув вибухи, вже працювала артилерія і, можливо, танки. Бійці сиділи в «камазі» за високими бортами, як у броньованому коробку, не знаючи, що відбувається спереду і ззаду – рація мовчала, жодних команд не надходило. Бійцям лишалося тільки їхати і сподіватися на удачу. На швидкості під обстрілом колона почала розпадатися, деякі машини поспішали по узбіччю обігнати сусідів, але не встигали закінчити маневр і заважали проїхати іншим. Їхня вантажівка також раптом різко скинула швидкість, пішла вбік і зупинилася. Бійці підстрибнули і застукали прикладами по даху кабіни:

– Що сталося? Чому зупинка?

– Лисого вбили! – не своїм голосом закричав Монах, якого поранило в ногу. – Потрібно, щоб хтось сів за кермо!

Бійці в кузові перезирнулися.