Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Я кинув оком на нового господаря. Мені сподобалося, що він пустив мене на сидіння, однак коли він дивився на мене, то не випромінював анітрохи любові — цілковита байдужість.

Невдовзі я зрозумів чому. Я не житиму з цим чоловіком, якого, як виявилося, звали Дерек. У моєму новому домі хазяйкою була жінка на ім’я Венді, яка підскочила й скрикнула, коли побачила мене. Вона одразу почала боротися з Дереком, тому я зайнявся тим, що оглянув своє нове помешкання. Усюди валялися черевики й одяг, на низенькому столику перед диваном стояли коробки, всередині яких залишилася засохла їжа. Я їх повилизував.

Дерек не випромінював особливої любові до Венді, хоча й обіймав її, коли йшов до дверей. Пам’ятаю, як із дому виходив Ел, то від нього до Майї летіла така хвиля почуттів, що я махала хвостом. А цей чоловік був якийсь зовсім інакший.

Венді полюбила мене одразу, але якось плутано. Я цієї мішанини почуттів не розумів. Наступні кілька днів жінка називала мене Ведмежа, Пух, Ґуґл, Снупі, Ліно та Фісташка. Потім я став знову Пухом, а потім — знову Ведмежам із усілякими варіаціями: Ведмежисько, Ведмежатко, Медмедик, Ведмедик-Обіймалочка, Диво-Ведмедик. Венді часто мене тримала, нікуди не відпускала й обціловувала всього, а коли дзвонив телефон, вона опускала мене на підлогу й бігла брати слухавку.

Щоранку жінка рилася в речах, усі її почуття перекривала паніка. Вона постійно повторювала: «Ой, спізнююсь, спізнююсь!..» Венді вибігала, гримала дверима, і я на цілий день лишався вдома сам, нудьгував і займався дурницями.

Жінка стелила на підлозі газети, але я не міг згадати, чи треба на них справляти потребу, чи ні, тому я робив потроху і так, і так. Зуби в мене так чесалися, що аж слина бігла, тому, врешті, я погриз якісь туфлі. Коли Венді їх побачила, то розкричалася. Іноді вона забувала мене погодувати, і мені залишалося тільки лізти в смітник (через це жінка також сварилася).

Наскільки мені було зрозуміло, життя з Венді взагалі не мало ніякої мети. Ми не тренувалися разом, навіть майже не гуляли — вона просто відчиняла двері й випускала мене вночі у двір, удень ми практично ніколи не виходили з дому. Коли жінка зрідка виводила мене на прогулянку, то робила це з якимось дивним, сторожким страхом, наче ми чинили щось погане. Це було дуже прикро, адже в мені вирувала енергія, що ніяк не могла знайти вихід. Не залишалося нічого іншого, окрім гавкати іноді по чотири години поспіль — тоді мій голос відлунював від стін і повертався назад.

Одного разу в двері гучно постукали.

— Ведмедику! До мене! — пошепки наказала Венді.

Вона замкнула мене в спальні, але я все одно почув, як із нею розмовляє якийсь чоловік. Він був дуже сердитий.

— Собак тут тримати не можна! У правилах написано!

Я підвів голову, коли почув про собак, гадаючи, чи сердиться на мене той чоловік. Проте, наскільки я розумів, я не зробив нічого поганого. У цьому ненормальному місці всі правила якісь інші, то хіба вгадаєш?

Коли наступного разу Венді зібралася на роботу, вона зробила не так, як завжди. Жінка покликала мене та сказала сидіти. Здається, її зовсім не здивувало, що я без навчання сів за командою.

— Слухай, Медмедику, не можна гавкати, коли мене немає вдома. Добре? Бо буде біда з сусідами. Не гавкай, добре?

Я відчував, що до її почуттів домішується якийсь смуток, і замислився, чого б це. Може, вона теж цілий день нудьгує. У такому разі, чому б їй не взяти мене із собою? Я на машині кататися люблю! До вечора я вигавкував свою нестримну енергію, але туфлі не гриз.

Приблизно через день Венді відчинила двері однією рукою, а іншою відчепила від них якийсь папірець. Я помчав до неї, мій міхур майже лопав, але жінка мене не випустила. Натомість вона подивилася на клаптик паперу й почала сердито кричати. Я не мав вибору, крім як присісти на кухні на підлогу. Зненацька Венді вдарила мене ззаду долонею і відчинила двері.

— Та йди вже! Все одно всі й так про тебе знають, — пробурмотіла вона. Я доробив свої справи у дворі. Мені було ніяково, що я нашкодив на кухні, але ж я не мав вибору.

Наступного дня Венді довго спала, а потім ми сіли в машину й довго-довго їхали. Через те що на передньому сидінні було багато всього навалено, я опинився на задньому. Зате жінка відчинила вікно, щоб я міг висовувати звідти ніс. Ми під’їхали до маленького будиночка, перед яким уже стояло кілька машин. За запахом можна було визначити, що вони давно не їздили. Я позначив одну з них.

Двері нам відчинила старша жінка.

— Привіт, мамо, — сказала Венді.

— Оце воно? Таке здоровенне! Ти ж казала, що буде цуценя!

— Так його ж звати Ведмедик. Чого ти очікувала?

— Це не спрацює.

— Мамо! У мене немає вибору! Мене з ним виселять! — сердито закричала Венді.

— Ну, а ти чого хотіла взагалі?!

— Це мені Дерек подарував! Мені треба було віддати його назад чи що?

— А чого він тобі собаку припер, якщо тобі тварин у квартирі тримати не можна?!

— Бо я сказала йому, що хочу собаку. Зрозуміло, мамо? Ти задоволена? Так, я сказала, що хочу собаку. Господи!

Почуття між цими двома жінками були такі складні й заплутані, що я геть не міг у них розібратися. Ми з Венді переночували в маленькому будиночку, нам обом було трохи страшно. Там ще виявився чоловік на ім’я Віктор, який прийшов, коли стемніло, і був сповнений такого гніву, що все одразу здалося небезпечним і божевільним. Поки ми з моєю господаркою спали на вузенькому ліжку в захаращеній кімнатинці, на іншому кінці хати репетував Віктор:

— Не треба мені тут собак!

— Ну, це ж мій дім — що хочу, те й роблю!

— Що ми з тим псом робитимемо?!

— Що за дурне запитання? А що люди з собакою роблять?

— Замовкни, Лайзо, просто замовкни!

— Усе буде добре, Ведмедичку. Я нікому не дам тебе скривдити, — шепотіла мені Венді. Їй було так сумно, що я лизнув її, щоб утішити, а вона просто розплакалася.

Наступного ранку дві жінки стояли надворі й розмовляли біля машини. Я нюхав край дверцят і чекав, коли мене пустять в авто. Що швидше