Читати книгу - "Лабіринт духів"

проспект Діагональ. Там, розкошуючи у величезному фотелі з келихом бренді завбільшки з невеличкий акваріум, сидів кавальєро з сановитими рисами обличчя й пишними вусами, у костюмі-трійці та франтуватих черевиках. Секретар зупинився за кілька кроків від чоловіка і з несміливою усмішкою звернувся до нього:

– Доне Ґуставо? Прийшла сеньйора, на яку ви чекали…

Дон Ґуставо Барсело, почесний голова спілки барселонських книгарів і невтомний досліджувач усього, пов’язаного з вічною жіночністю та її щонайделікатнішими атрибутами, підвівся, щоб тепло привітатися з увічливим поклоном.

– Ґуставо Барсело, моє поважання.

Дівчина простягнула руку, яку книгар поцілував, немов Папі Римському, скориставшись нагодою для побіжного огляду, який, либонь, повідав йому все, аж до розміру рукавичок Алісії.

– Вероніка Ларрас, – відрекомендувалася вона. – Дуже приємно.

– А прізвище вашого родича-колекціонера також Ларрас?

Алісія зрозуміла, що продавець Беніто зателефонував Барсело знову, щойно вона вийшла з книгарні, і розповів про її візит із найдрібнішими подробицями.

– Ні. Ларрас – це прізвище мого чоловіка.

– Ясно. Обережність понад усе. Я розумію. Сідайте, будь ласка.

Вмостившись у фотелі навпроти Барсело, Алісія занурилась у характерну аристократичну атмосферу, якою було просякнуте все вбрання цього місця.

– Ласкаво просимо до осідку шляхетних родів нових скоробагатьків і змізернілих дук, які одружують своїх нащадків між собою для того, щоб зберегти чистоту породи, – прокоментував Барсело, простеживши за її поглядом.

– А ви хіба не дійсний член цього товариства?

– Я опирався багато років цьому членству заради власної гігієни. Однак із часом обставини змусили мене скоритися перед барселонською дійсністю й поплисти за течією.

– Я впевнена, що в цьому є свої переваги.

– Навіть не сумнівайтеся. Можна познайомитися з людьми, що неодмінно мусять проциндрити батьківській спадок на непотрібні їм речі, в яких вони нічогісінько не тямлять; можна вилікуватися від будь-яких романтичних ілюзій щодо самопроголошеної еліти країни; а ще тут просто відмінний бренді. До того ж це чудове місце для соціальної археології. У Барселоні мешкає понад мільйон населення, але коли настане мить істини, виявиться, що ключі від усіх дверей тримають ледве чи чотири сотні осіб. А Барселона – це місто замкнених дверей, де все залежить від тих, хто має ключі, хто може відімкнути тобі двері, а може лишити тебе на порозі. Але не думаю, що це для вас новина, сеньйоро Ларрас. Я можу запропонувати вам щось, окрім нотацій старого книгаря?

Алісія похитала головою.

– Ну звісно. Швидше до справи, еге ж?

– Якщо ви не заперечуєте.

– Аж ніяк. Ви принесли книжку з собою?

Алісія дістала зі своєї сумочки загорнуту в шовкову хустину «Аріадну і Багряного Князя» й простягнула книжку Барсело. Він узяв її обіруч, і щойно пальці його торкнулися обкладинки, як очі Барсело загорілися, а губи розійшлися захопленою усмішкою.

– «Лабіринт духів»… – пробурмотів він. – Гадаю, ви не розкажете мені, як роздобули цю книжку.

– Власник волів би зберегти це в таємниці.

– Я розумію. Із вашого дозволу…

Дон Ґуставо розгорнув книжку і став гортати сторінки поволі, насолоджуючись моментом із виразом гурмана, який смакує унікальну й неповторну страву. Алісія вже було подумала, що шановний книгар забув про її існування, поринувши в читання, коли той нараз відірвався від книжки й запитально глянув на дівчину.

– Прошу вибачити моє зухвальство, сеньйоро Ларрас, але мушу визнати, що ніяк не втямлю, навіщо хтось – у цьому випадку колекціонер, інтереси якого ви заступаєте, – хотів би позбутися цього примірника таким чином…

– Ви гадаєте, важко буде знайти покупця?

– Анітрохи. Дайте мені телефон, і за двадцять хвилин у вас буде щонайменше п’ять вигідних пропозицій, мінус десять відсотків моїх комісійних. Питання не в цьому.

– А в чому ж тоді, доне Ґуставо, якщо не секрет?

Барсело допив своє бренді.

– Питання в тому, чи ви справді маєте намір продати цю книжку, сеньйоро Ларрас… – відказав Барсело, з іронічним притиском вимовляючи вигадане прізвище.

Алісія обмежилася тим, що сором’язливо всміхнулася. Барсело кивнув.

– Можете не відповідати. І не казати мені вашого справжнього імені.

– Моє справжнє ім’я – Алісія.

– А ви знаєте, що прототипом головної героїні циклу «Лабіринт духів», дівчинки Аріадни, була Аліса – та, яка волею Льюїса Керролла потрапила до Країни Чудес. У цьому ж випадку Країна Чудес – це Барселона.

Алісія вдала здивування, м’яко похитавши головою.

– У першій частині цієї серії Аріадна знаходить чарівну книжку на горищі старого будинку на Вальвідрері, де вона мешкала зі своїми батьками, доки однієї буряної ночі вони дивовижним чином не зникли. Гадаючи, що духи мороку допоможуть їх відшукати, Аріадна ненароком відкриває портал між Барселоною справжньою та її другим боком, її проклятим відображенням. Містом дзеркал… Земля провалюється під її ногами, і Аріадна падає в темряву нескінченними гвинтовими сходами, аж доки не потрапляє до іншої Барселони, лабіринту духів, де змушена блукати колами пекла, спорудженого Багряним Князем. Під час своїх пошуків зниклих батьків Аріадна зустрічає прокляті душі, яких намагається врятувати…

– І вдається Аріадні знайти батьків чи врятувати бодай котрусь із цих душ?

– На жаль, ні. Хоча вона щосили намагається. На свій лад вона героїня, хоча її загравання з Багряним Князем помалу-помалу перетворюють і Аріадну на темне й лихе відображення себе самої, упалого янгола, так би мовити…

– Схоже, взірцева історія.

– Саме так. Скажіть-но мені, Алісіє, це те, чому ви присвячуєте свій час? Спускаєтеся до пекла в пошуках неприємностей?

– Чому б це мені шукати неприємності?

– Тому що – як вам, мабуть, уже розтелепав простодушний Беніто – нещодавно до книгарні заходив суб’єкт із зовнішністю різника з Бригади соцрозслідувань і ставив запитання дуже схожі на ваші. І щось мені підказує, що ви знаєте одне одного…

– Суб’єкта, про якого ви розповідаєте, звати Рікардо Ломана, і ви не схибили: ми справді знаємо одне одного.

– Я ніколи не хиблю, сеньйорито. Проблема лише в тих цілях, у які я влучаю.

– Про що саме розпитував Ломана?

– Хотів знати, чи останнім часом ніхто не придбав книжки Віктора Маташа, чи то на аукціоні, чи то в приватних продавців, чи то на міжнародному ринку.

– А про самого Маташа він нічого не запитував?

– Сеньйор Ломана не надто скидався на книголюба, однак у мене склалося враження, що йому відомо про Маташа все, що потрібно.

– І що ви йому розповіли?

– Я дав йому адресу колекціонера, який ось уже сім років скуповує всі примірники «Лабіринту духів», які не було знищено в 1939 році.

– Усі книжки Маташа, які були в продажу, викупила одна особа?

Барсело кивнув.

– Усі, крім вашої.

– І хто ж цей колекціонер?

– Я не знаю.

– Але ж ви щойно сказали, що дали його адресу Ломані.

– Я дав йому