Читати книгу - "Метаморфози"

477 Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними.

478 Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима,—

479 Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.

480 Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель

481 Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:

482 «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході

483 Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».

484 Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може

485 Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа

486 Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».

487 Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» —

488 Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,

489 Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

490 Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі

491 В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний

492 З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.

493 На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.

494 Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,

495 Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,

496 В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком

497 Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,

498 Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю.

499 Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —

500 Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.

501 Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,

502 Волю Егея Кефал переказує, просить подати

503 Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їх віддавна, згадавши.

504 Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

505 Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку

506 Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,—

507 «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив, — Афіни!

508 Сили всього мого острова, все, що мені постачає

509 Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте.

510 Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

511 Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве».

512 «Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде

513 В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

514 Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,

515 Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

516 З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

517 Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

518 «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

519 О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

520 Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

521 Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш.

522 З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

523 Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

524 В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

525 Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

526 Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

527 Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

528 Темною млою в цей день над землею нависло понуре

529 Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

530 Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

531 І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте, — та все ще

532 Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

533 В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.

534 А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке

535 Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

536 Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

537 На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.

538 З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

539 Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

540 Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

541 Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

542 Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

543 Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню,

544 Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

545 Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

546 Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

547 Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

548 Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

549 Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

550 Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять

551 Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

552 Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

553 Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

554 Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

555 Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

556 Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом

557 Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

558 Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

559 Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

560 Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

561 Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

562 Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

563 Хто біля хворих бував, не