Читати книгу - "Майстер"

могло применшити його ентузіазму. У цей час, коли Вілкі чекав можливості знову приєднатися до свого полку, Генрі призвичаївся сидіти поруч із ним, читаючи мовчки, доки брат куняв або просто лежав, занурений у власні думки. Якось, коли Генрі вийшов від сплячого Вілкі, збираючись уже повернутися до своєї кімнати, в коридорі на нього налетіла тітонька Кейт. Вона прошепотіла, що залишила для Генрі на кухні трохи солодкого пирога й молока. Він уже зібрався сказати, що не хоче ні їсти, ні пити, та раптом помітив, як її брови супляться, і зрозумів, що тітка бажає, аби він пішов за нею до кухні.

Удвох вони навшпиньках спустилися сходами та пройшли до кухні, де тітка почала щось шепотіти про одужування Вілкі, та потім зачинила двері й заговорила голосніше.

— Він схибнувся на поверненні в армію,— сказала вона,— наче йому мало тих поранень, що вже має, наче він іще недостатньо страждав.

— Його погляди на цю справу залишаються ідеалістичними,— відповів Генрі.

Тітонька Кейт осудливо скривила губи.

— Він уже не заспокоїться, доки ця війна не скінчиться. Він — такий, як і всі Джеймси, крім тебе,— продовжила вона.— Упертий і по-дурному завзятий.

Вона вивчально поглянула на племінника, цікавлячись, чи не задалеко зайшла, та Генрі привітно до неї усміхнувся, даючи знати, що тітонька може продовжувати, якщо бажає.

— Вони всі такі, родина твого батька. Варто було лише раз перепити, як це перетворювалося на постійну пиятику. У картярській грі за одну ніч вони могли програти все до останнього пенні. Варто було лише прочитати сторінку з теологічної книжки, як...— вона замовкла, похитала головою і гірко зітхнула.

— І половина з них померли молодими, ти знаєш, залишивши твоїх двоюрідних сестер і братів сиротами, сестричок Темпл і нещасного Ґаза Баркера. Звісно, старий дідусь Вільям Джеймс із Олбані був свого часу майже так само багатим, як містер Астор[46], але Астори всі мали голову на плечах і зналися на тому, як вести справи, а от Джеймси, коли помер старий патріарх, перетворилися на картярів і пияків, вони лише вміли помирати молодими та марнувати життя на різні благородні афери. Кожного разу, коли я чую, як Вілкі говорить про своє повернення в армію, то уявляю цю приреченість Джеймсів встрявати у всілякі дурниці. А Вільям, котрий спочатку мріє стати художником, а потім — лікарем? Тільки в тобі є і материнські, і батьківські риси. Лише ти є цільною натурою.

— Але я почав вивчати право минулого року, а потім передумав,— сказав Генрі.

— Ти не хотів того по-справжньому. Ти зробив це, аби забратися звідси, і, беручи до уваги всю цю метушню навколо війни, ти вчинив правильно. Якби ти залишився, вони б і тебе змусили піти на фронт, і тепер би ти теж совався по дому наполовину вкорочений.

Її голос звучав сердито, а погляд зробився гострим, майже диким. У тьмяному світлі лампи тітонька нагадувала малюнок старої жінки, мудрої і трохи божевільної. Вона замовкла, стулила губи та розслабила щелепу. Дивилася на нього, чекаючи на відповідь. Коли Генрі так і не заговорив, вона продовжила.

— Ти — тямущий і послідовний. Ти знатимеш, як улаштуватися у світі. Хоча б це ми маємо.

До того часу, коли перше синове оповідання вийшло друком, Генрі-старший уже знову знудився й забажав, аби родина переїхала до Бостона. Генрі був дуже радий залишити Ньюпорт. Більше він нічого не казав родичам про свої оповідання, показуючи їм тільки огляди, що їх писав для періодичних видань: «Атлантичного щомісячника», «Північно-американського оглядача» та «Нації». Ніхто не знав, що він щодня повільно й терпляче працює над оповіданням про хлопця, котрий пішов на війну, залишивши вдома матір і кохану. Спочатку писання було для нього повним відкриттів і виключно мистецьким процесом, аж здавалося, що він створює одну з балад, які так любив колекціонувати професор Чайлд. Генрі зробив матір героя складною, гордовитою й амбітною натурою, її сина Джона — легкосердим і хоробрим, а Ліззі — Джонову кохану — невинною, привабливою кокетухою. Кожну сцену він обмірковував і зважував, щоранку перечитуючи написане вчора, вносячи зміни та щось додаючи. Він намагався працювати швидко, щоб оповідь була динамічною та стрімкою, доки одного дня в новому помешканні на Бекон-Хілл, що його винаймала родина, трапилась одна подія, яка глибоко вразила Генрі, хоча й не змусила зупинитись.

«На четвертий день, у сутінках,— писав він,— Джона Форда принесли на ношах під двері його рідного дому. Скам’яніла від горя мати крокувала поруч, а добрі друзі мовчки простягали до нього руки, готові підтримати.

Джонова хвороба була надто серйозною, його не можна було рухати, Джонові рани були надто тяжкими, тому коханій Ліззі не дозволили його відвідувати». Пишучи, Генрі відчував, що впритул наближається до того, що займає його думки та свідомість уві сні й наяву — до долі травмованого брата. Тепер батько не міг би звинуватити його в аморальності, а Вільяму не вдалося б висміяти його за незнання предмета. Раптово Генрі побачив сцену й затамував подих, боячись, що картинка зникне. «Коли Ліззі, яку не пустили до Джона, відійшла від його дверей, вона підняла з підлоги ковдру, що валялася на купі поспіхом накиданих у кутку холу речей. То була стара армійська ковдра. Дівчина загорнулась у неї і вийшла на веранду».

Генрі зібрався піти до комірчини за кухнею, щоб узяти заховану там ковдру Вілкі, але згадав, що вони — не у Ньюпорті, а в Бостоні, що, напевно, та стара ковдра потрапила на смітник або загубилася в безладі переїзду. Він почав судомно пригадувати її запах, той міцний запах поля бою та армії. Він написав: «Від тієї старої, поношеної ковдри линув дивний землистий запах із домішкою тютюну. Зненацька почуття дівчини перенесли її на далекі південні поля бою. Вона побачила солдатів, які лежать у болоті й задоволено палять свої люльки, щільніше загортаючись у ковдри, а над ними світяться ті самі прозорі присмерки, що й над нею, слабкою, але й убезпеченою. Розум її блукав серед таких сцен...»

Відчуття влади було новим для Генрі. Цей набіг на власні спогади, демонстрація того, що було йому таким близьким, таким глибоко затаєним у душі, аж ніхто не міг би й здогадатися, звідки взялася в оповіданні ця сцена, змусили його повірити в те, що він робить щось дуже сміливе й оригінальне.

Глава 8

Червень