Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Допити в безпечній Західній Німеччині могли тривати місяцями, але починалися, зазвичай одразу, ще у Відні чи в Берліні. «Перше, що обов’язково питали кожного перебіжчика, – згадував Гуд, – чи є в нього інформація (так зване “раннє попередження”) про напад на Сполучені Штати або НАТО?» Це питання було зумовлене синдромом Перл-Харбора – японці у грудні 1941-го абсолютно несподівано напали на американську військово-морську базу в Тихому океані. «На жаль, перебіжчики у Відні знали про початок війне не більше, ніж база. Таке серйозне запитання зовсім не лестило їхньому самолюбству, вони радше вважали допитувача ідіотом». Гуд писав: «Максимум, що можна було зробити в Австрії, – переконатися, що людина та, за кого себе видає, оцінити стратегічне значення переданої інформації й дізнатися, що їй відомо про американську армію в Австрії»[252].

У випадку Сташинського американська розвідка і в Берліні, і у Франкфурті натрапила на багато проблем, але перш за все вони не могли з’ясувати його особу. Перебіжчик мав документи на три різних імені – Богдан Сташинський, Йозеф Леман і Алєксандр Крилов, – і оперативники не знали, яке з них справжнє. Було не зрозуміло, у якому напрямку рухатися, коли справа дійшла до роботи Богдана в КДБ. Свідчення перебіжчика, що він убив Бандеру і Ребета, звучали дивно: навіщо шкодити собі? Крім того, ніхто не думав, що Ребета вбили, а те, що Сташинський розповідав про вбивство Бандери, суперечило доказам слідства у цій справі і сформованим на їхній основі гіпотезам. Судячи з документів ЦРУ на Бандеру, його отруїв хтось наближений, а не одинокій кілер, який ходив вулицями Мюнхена з дивним циліндром у кишені[253].

Західнонімецька розвідка теж вважала цю версію найімовірнішою, її представник у травні 1961-го зустрічався з оперативниками ЦРУ у Вашингтоні. На зустрічі йшлося передусім про емісара Бандери в Україні Мирона Матвієйка: восени 1960 року він почав з’являтися на публіці і заявив, що працював на КДБ ще від часу засилання в Україну влітку 1951-го. Розвідка не виключала, що смерть Бандери пов’язана з публічною «появою» Матвієйка в Радянському Союзі. Німецька контррозвідка була готова передати старшим партнерам все, що з’ясувала у слідстві про смерть Бандери.

У звіті ЦРУ «теорії» БНД підсумовано так: «1. Причина смерті – отруєння ціанідом. 2. Час введення отрути невідомий. 3. Версію самогубства спростовано. 4. Бандеру майже напевно отруїла російська розвідка. 5. Людина, яка ввела отруту, імовірно з української імміграції. 6. Не виключено, що Бандеру отруїла дружина Мирона Матвієйка Євгенія Мак»[254].

Найімовірнішою версією подій ЦРУ не стало ділитися з німцями. Її висловив американський кріт у польській розвідці Міхал Голеневський. Він перший повідомив у своїх таємних звітах, що чув, ніби КДБ ліквідувало Бандеру. 4 січня 1961 року Голеневський зі своєю східнонімецькою коханкою приїхав на таксі в американське консульство на Кляйалеє у Західному Берліні і попросив політичного притулку. Наступного дня його перевезли в Західну Німеччину, а потім у Сполучені Штати на допит. Він здав багатьох радянських агентів у західних розвідках, зокрема Джорджа Блейка, який вдень працював у Берліні на МІ6, а вночі на КДБ. Це все, що Голеневський сказав про вбивство Бандери, але в контексті його нових свідчень, які виявилися правдою і закінчилися арештом Блейка та інших зрадників, до цієї інформації варто було поставитися серйозніше[255].

24 серпня 1961 року, коли Сташинського допитували у Франкфурті, начальник радянського відділу в Ленглі отримав службову записку про старе повідомлення Голеневського стосовно вбивства Бандери. Записку, очевидно, замовили у зв’язку зі Сташинським, у ній було сказано, що Голеневського після втечі на Захід у цій справі не допитували. Згідно з повідомленням Голеневського від 1959 року, таємний агент КДБ в колі Бандери переконав лідера націоналістів зустрітися з радянським перебіжчиком, який насправді теж був агентом КДБ. Під час цієї зустрічі агент і капнув повільну отруту в каву Бандері. Отрута подіяла за десять-п’ятнадцять годин. Смерть Бандери нібито дала змогу піднятися в ієрархії ОУН іншому агенту КДБ. Це все, що оперативники ЦРУ мали на момент втечі Сташинського. Історія про пістолет-спрей і самостійне стеження агента КДБ за провідником ОУН звучала підозріло й безглуздо[256].

Франкфуртські оперативники ЦРУ вирішили позбутися Сташинського. Їм здалося, що тут надто багато ризиків і замало вигоди. «Після першого допиту Сташинського у Франкфурті-на-Майні в серпні 1961 року, – йшлося у звіті ЦРУ, – було зроблено висновок, що він не становить оперативного інтересу як подвійний агент, не є справжнім перебіжчиком і не той, за кого себе видає». Допити справжніх перебіжчиків тривали у Франкфурті місяцями. Судячи з протоколів допиту Миколи Середи, двадцятичотирирічного українського інженера-електронника, який втік на Захід через Відень і якого допитували у Франкфурті восени 1961-го, перебіжчиків, зокрема, питали про політичну ситуацію в Радянському Союзі, ставлення народу, особливо молоді, до радянської влади, вплив західних радіоголосів на масові настрої й поширення українського націоналізму. Але Сташинського не вважали справжнім перебіжчиком, і його допити тривали менше трьох тижнів. ЦРУ вирішило передати його західним німцям. У протоколах допитів, що їх вони потім передали німецькій владі, йшлося про два вбивства, у яких зізнався Сташинський[257].

Це не могло не шокувати самого Сташинського. Йому не довіряли ті, від кого залежала його безпека. Інформація, яку він злив американцям і за яку чекісти готові були вбити, здалася ЦРУ брехнею. Виходить, що вони з Інґе даремно ризикнули життям і втекли на Захід? Надія на допомогу Америки, на те, що у США вони знайдуть безпеку і свободу, все те, що вони виношували в думках тривалі місяці у Москві, тануло на очах. Сташинського мав охопити жах, коли ЦРУ повідомило, що передає його владі Західної Німеччини і його судитимуть за злочини, які він, за його ж словами, вчинив. «Сташинський повідомив працівникам управління, – ішлося у звіті ЦРУ, – що на момент втечі на Захід не вважав свої минулі вчинки злочином. Це були патріотичні дії, здійснені в ім’я держави. Він сказав, що розуміє, що німецький закон вважає по-іншому. Він сказав, що не хоче сідати у в’язницю, але готовий до наслідків»[258].

Лишається тільки здогадуватися, що коїлося в голові Богдана, коли він це казав. Західним німцям він не довіряв і не хотів мати з ними справи. Мало того, він прагнув угоди з американцями – безпека й захист в обмін на інформацію, а німці збиралися переслідувати його за злочини, у яких він добровільно зізнався. Усе це нагадувало якусь пастку. Він не міг скасувати свої зізнання. Якщо американці його віддадуть, а німці