Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Однак і тут діє правило вищості інтелекту над матеріальним, тобто раціоналістична позиція, яка досі дає змогу економістам створювати нові моделі, які необов’язково повинні мати сильну прив’язку до емпіричної реальності.

По-третє, цілковито захоплюючись тогочасним технічним прогресом, він запроваджує ідею математичної механіки як онтологічної пряжі реальності. Тобто підвищує механіку з відносно вузького машинного використання до найвищої мети в онтологічному рейтингу[640].

Тобто якщо в уявленнях євреїв основним предметом реальності була мораль, у християн — милосердя, а в Августина — любов, у руках Декарта цією пряжею стає механіка. Ми ще повернемося до складних місць цього поняття, а поки що зупинімося на вартому уваги спостереженні П. Міні: «І хоча на перший погляд здається, що Декарт велику увагу приділяв розумовій діяльності, насправді ж він відвів розуму дуже маргінальну роль. Є дуже багато шляхів до правильного пізнання, але він визнавав лиш один — математичний»[641].

З редукцією інтелекту до математики пов’язана й редукція антропології людини. У такому світі немає місця для емоцій, випадку чи будь-якого незаповненого простору. Усе між собою пов’язано з детермінаційною твердістю та точністю механічного годинника. Декарт і його послідовники «майже на все дивилися з математичної точки зору — всесвіт, політика, тіло людини, чи навіть на імпульси людини та моральність»[642]. Картезіанську механіку наочно узагальнює приклад самого Декарта з його «Трактату про людину», у якому він розглядає тіло як «ні більше, ні менше, ніж скульптуру чи механізм із глини», а функціональність тіла прив’язує до простих принципів механіки, точнісінько таких, «що використовуються при виробництві годинників, штучних фонтанів, млинів та інших схожих пристроїв»[643]. Цим принципом нібито можна пояснити все — і те, над чим і досі морочаться психологи: «Насправді можна порівнювати нервову систему цього механізму, що я його описую, з системою труб, яку приховує в собі фонтан... з найрізноманітнішими ланцюжками й деталями»[644]. Ця віра ще й досі діє в економіці: людина економічна — це механічний конструкт, що діє на безпомилкових принципах математичних, і лише за допомогою механіки економісти можуть пояснити навіть найтонші процеси всередині нього.

Декарт у дусі іонійських філософів переводить весь світ на один основний параметр принципу власного буття, яке становить для нього розпорошеність у просторі, тобто res extensa — спільний знаменник усіх матеріальних речей. Декарт сповідує принцип, що існує лише один-єдиний світ: «Матерія неба й землі — одна й та сама»[645]. Його методологічний монізм (прагнення перевести чи вивести все з одного принципу) та принципова еквівалентність духовного й матеріального досі відіграє в економіці провідну роль. Об’єднавчий, основний і пояснювальний принцип, який в економіці згадується майже за кожної нагоди, — це, звісно ж, інтерес до себе.

COGITO ERGO SUM

І хоча Рене Декарт зробив справжній переворот в економічній антропології, не буде зайвим бодай коротко підсумувати всі його думки. У «Принципах філософії» Декарт намагається відкинути все, у чому можна хоч якось засумніватися. І з цією метою він забуває про все, що знав і що йому підказувало чуття, і зосереджується лише на логічному снуванні висновків. Згодом він приходить до переконання, що обов’язково має існувати щось вдумливе, тямуще — тобто він сам, який і веде ці думки[646]. Так він доходить свого відомого висновку cogito ergo sum. І на цьому новому, на його переконання, міцному підґрунті він будує свою філософію. Він переходить до доказів існування Бога — тому що знаходить його образ у думці — і продовжує, доки в другій частині не дістається принципу матеріальних речей і простору.

І хоча матеріальні речі, як і простір, нібито можна сприймати тільки органами чуття, однак виникає протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Утім, Декарт намагається міцно триматися раціоналістичної методології, якій же сам і прочищає дорогу. Якщо почуття нам говорять щось інше, ніж розум, правда завжди лишається за розумом. І хоч ми й не бачимо цієї реальності, розумніше все ж довіряти логічному поясненню. Адже існують речі, які ми не здатні осягнути органами чуття — подеколи вони сліпі й мовчать, і там, де вони безсилі, у силу вступає розум.

І хоча «у реальному світі» не можна ділити молекулу до безкінечності, проте ми здатні це зробити в наших думках (уяві). Тобто реальний світ більше нагадує світ раціональний, аніж світ, який ми знаємо лише зі «звичайного» досвіду.

Та як ми можемо бути впевненими, що зовнішній світ явищ (а отже, й простір) узагалі існує, якщо ми не можемо вірити власним чуттям? Як ми можемо знати, що все це нам не здається? Адже це б означало, що Бог обманює нас і все, що ми «бачимо», — це лише ілюзія про простір, матерію і час. Часом Декарт веде роздуми про зовнішній світ як про суцільний сон, який об’єктивно не існує. Втім, як пише Декарт, це означатиме, що є Бог, який хоче нас обманювати. Але для нього така ідея — неприйнятна. Він більше не розбирається, звідки черпає свою впевненість, опирається лише на певні теологічні докази, що виходять з християнського розуміння Бога як того, хто нам подарував світло[647]. Тобто якщо Бог максимально правдивий і досконалий, він не може хотіти нас обманювати. Якщо ж ми припустимо, що Бог не одурманює нас своїм сонним опіумом[648], то дійдемо висновку, що зовнішній матеріальний світ реально існує і ми можемо його досліджувати. То про який тип «наукового досвіду» взагалі йдеться?

Найперше з усього матеріального світу Декарт зосереджується на тілі людини. Воно хоч і належить до матеріального світу, проте вирізняється тим, що певним чином з’єднане з нашим інтелектом, який не підпорядковується простору. Матерія, що перебуває в просторі, впливає на наше тіло, яке виступає медіумом, — так матерія через наші органи чуття взаємодіє з нашим розумом. Наступний крок веде до дослідження суті речей, що впливають на наше тіло, — матеріальних предметів, принцип яких і шукає Декарт. Він не знаходить його ні в чому з того, що ми можемо осягнути органами чуття (наприклад, колір, твердість, теплота, маса), а вбачає лиш у розпростертості, яку можна описати трьома математичними характеристиками: розпростертість вшир, уздовж і вглиб (у картезіанській системі їх представляють осі х, у та z)[649]. Причиною того, чому природність речей визначає саме розпростертість, демонструє Декарт на прикладі з каменем. Ми