Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

о. Семюел. Френку! Панi Ворен з дочкою йдуть до нас полем, разом iз Крофтсом. Я їх побачив з вiкна кабiнету. Що їм сказати про твою матiр?

Френк (рiшуче зривається на рiвнi ноги). Надiньте капелюха й пiдiть їм назустрiч. Скажiть, що вас дуже тiшать їхнi одвiдини, що Френк у садочку, що матiр з Бессi покликано до хворої родички, й вони дуже жалкували, що не можуть зостатися вдома, а ви сподiваєтесь, що панi Ворен добре спала цiєї ночi, i... i взагалi кажiть усе, що вам спаде на думку, окрiм тiльки правди, а решту покладiть на Бога.

о. Семюел. Але ж як ми потiм їх збудемося?

Френк. Про це тепер думати нiколи. Постривайте! (Бiжить на ґанок i зараз же повертається з попiвським повстяним капелюхом у руках; насуває його батьковi на голову). Ну, рушайте! Ми з Предом чекаємо тут i будемо вдавати, що не сподiвалися гостей. (Священик, приголомшений, але слухняний, сквапно виходить за ворота. Пред пiдводиться з долу й обтрушує з себе порох).

Френк. Треба якось випровадити стару панi до мiста, Преде. Скажiть по щиростi, любий Преддi, чи вам це до вподоби, коли ви бачите їх укупi — Вiвi й стару панi?

Пред. Чом не до вподоби?

Френк (немов почуваючи оскому). Хiба вам нi трохи не моторошно? Ця стара вiдьма, що на свiтi немає, далебi,такої капости, на яку вона не була б здатна, i поруч неї Вiвi! Брр...

Пред. Пробi, тихше. Вони йдуть. (На шляху з’являються священик та Крофтс; слiдом за ними простують панi Ворен з Вiвi, любенько йдучи поруч).

Френк. Дивiться: як вона горнеться до старої, як обiймає її. То ж її права рука: це вона її обняла перша. Яка нiжнiсть, не доведи Господи! Брр, бр...! Ну, тепер уже вам справдi моторошно? (Священик вiдчиняє ворота; панi Ворен та Вiвi ввiходять i спиняються посеред саду, поглядаючи на будинок. Френк з удаваним захватом радiсно звертається до панi Ворен). Як я радий вас бачити, панi Ворен! Цей мирний затишний садочок коло церкви вам надзвичайно до лиця.

Панi Ворен. Оце так штука! Ви чули, Джордже? Вiн каже, що я гарно виглядаю в цьому мирному затишному садочку.

о. Семюел (усе ще коло вiдчинених ворiт, впускаючи Крофтса; той чвалає з виразом нудьги на обличчi). Ви всюди гарно виглядаєте, панi Ворен.

Френк. Браво, панотче! Ну, тепер слухайте всi: треба добре розважитися перед другим снiданком, по-перше, огляньмо церкву. Кожний повинен це зробити. Це справжнiсiнька церква тринадцятого сторiччя: панотець її дуже любить, бо вiн отримав потрiбнi на реставрацiю кошти й перебудував її, вже тому шiсть рокiв буде. Пред зможе пояснити все цiкаве.

о. Семюел (з гостинним усмiхом). Менi це надзвичайно приємно. Якщо сер Джордж i панi Ворен справдi цiкавляться...

Панi Ворен. То ходiмо, коли треба це одбути. Джорджевi це не завадить; я певна, що вiн не дуже вчащає до церкви.

Крофтс (повертається назад до ворiт). Не заперечую.

о. Семюел. Не сюдою. Ми пiдемо полем, коли на те буде ваша ласка. Ось туди. (Іде стежкою крiзь огорожу з кущiв, ведучи перед).

Крофтс. Гаразд. (Іде за священиком; слiдом за ними Пред i панi Ворен. Вiвi, не ворухнувшись, стежить за ними очима, аж поки вони не зникають з очей; на її обличчi сувора рiшучiсть).

Френк. А ви не йдете?

Вiвi. Нi. Менi треба вас попередити, Френку. Ви глузували з моєї матерi, коли казали про затишний садочок коло церкви. Цього бiльше не повинно бути. Будь ласка, ставтеся до моєї матерi з такою самою пошаною, як до вашої власної.

Френк. Люба Вiвi, вона б цього не оцiнила. Вона не така, як моя мати; тому й не треба ставитися до них однаково. Але що з вами сталося? Вчора ввечерi ми з вами цiлком погодилися щодо вашої матерi та її товариства. А нинi я вас бачу в нiжнiй позi, в обiймах вашої матерi.

Вiвi (спалахує). По-вашому, це поза!

Френк. Це мене й уразило. Вперше бачу, що ви робите щось негiдне вас.

Вiвi (стримує себе). Так, Френку, зо мною справдi сталася змiна; я гадаю, що ця змiна не на гiрше. Вчора я була трохи дурна.

Френк. А сьогоднi?

Вiвi (насуплюється; потiм твердо дивиться на нього). Сьогоднi я знаю свою матiр краще, нiж ви її знаєте.

Френк. Крий Боже!

Вiвi. Що ви хочете сказати?

Френк. Вiвi, люди з зiпсованою мораллю є члени єдиного братства, про яке ви не маєте уявлення. Ви вищi вiд цього. Це братство є зв’язок мiж мною й вашою матiр’ю. Ось чому я знаю її так, як ви її нiколи не пiзнаєте.

Вiвi. Ви помиляєтеся. Ви про неї не знаєте нiчого. Якби ви знали, з якою тяжкою долею мати мусила боротися...

Френк (спритно закiнчує фразу). То я знав би, чому вона така, а не iнша? Що змiнилося б вiд цього? Хоч би яка й була її доля, а ви не зможете терпiти вашу матiр, Вiвi.

Вiвi (дуже розгнiвана). Чому?

Френк. Бо вона стара негiдниця, Вiвi. Якщо я ще раз побачу, як ви її обiймаєте, то я негайно застрелю себе, щоб показати вам моє обурення з цього видовиська.

Вiвi. То я повинна обрати мiж вами й матiр’ю?

Френк (поблажливо). Це було б надто тяжко для старої. Нi, Вiв! Ваш закоханий хлопець завсiди зостанеться з вами. Тому то вiн i повинен оборонити вас вiд помилок. Не сперечайтеся, Вiвi, ваша мати просто неможлива. Може, вона й не злої вдачi, але вона пропаща людина, та й вже!

Вiвi (палко). Френку! (Вiн витримує її погляд. Вона вiдвертається й сiдає на лавi пiд вiльхою, щоб заспокоїтися. Тодi каже). То всi на свiтi повиннi її покинути самотню, бо вона з тих, кого ви звете пропащими жiнками? Хiба вона не має права жити?

Френк. Не бiйтесь цього, Вiв; вона не буде самотня. (Сiдає на лавi поруч неї).

Вiвi. Але по-вашому, я маю її покинути?

Френк (по-дитячому горнеться до неї й нiжним голосом каже). Не ходи до неї жити. Не треба нам мами з донею; хай краще буде хлопець з дiвчиною.

Вiвi (пiдпадаючи пiд чари його голосу). Який хлопець з дiвчиною?

Френк. Тi, що заблукали в лiсi: Вiвi з малим Френком. (Обiймає її стан рукою й лащиться до неї, як утомлена дитина). Ходiмо,