Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

— Проте драбина необхідна.

— Ось що спало мені на думку, командир: в Жавене, під Фужером, є велика теслярська майстерня, там можна дістати.

— Не можна гаятися й хвилини.

— На який саме час потрібна драбина?

— Завтра, на цю годину щонайпізніше.

— Я пошлю зараз у Жавене гінця. В Жавене саме стоїть кавалерійський загін, він приставить драбину під охороною. Вона буде тут завтра перед заходом сонця.

— Гаразд, цього досить, — сказав Говен. — Тільки не баріться. Ідіть.

Через десять хвилин Гешан повернувся і доповів:

— Командире, гонець виїхав у Жавене.

Говен зійшов на плато і довго дивився на замок, що височів над ярком. Замок, як уже говорилося, звернений був до плато глухою стіною з єдиними низенькими дверима внизу, тепер закритими піднятим звідним містком. Щоб добратися з плато до першої арки мосту, треба було спуститися кручею вниз. Спуститися можна було, чіпляючись за кущі, але, опинившись на дні ярка, нападаючий ставав мішенню для всіх метальних снарядів, якими в нього могли влучити з усіх трьох поверхів замка. Говен остаточно переконався, що при такому становищі штурмувати треба було тільки через пролом у башті.

Він вжив усіх заходів, щоб із замка не можна було втекти, він ще щільнішим зробив кільце блокади навколо Турга, щоб жодна людина не могла пробратися крізь ряди його батальйонів. Вони з Сімурденом поділили керівництво облогою фортеці. Говен лишив собі той бік, що від лісу, а Сімурденові віддав нагляд з боку плато. Умовились, що в той час, як Говен з Гешаном поведуть наступ через пролом, Сімурден із гарматами стежитиме за мостом і ровом.

XIII. ЩО РОБИТЬ МАРКІЗ

Поки за замком готувалися до атаки, всередині готувалися до оборони.

Кожна башта схожа на бочку тим, що башту пробивають міною, як бочку пробойцем. Так сталося і з баштою Турга.

Дужий удар пробойцем, завданий їй вибухом двох чи трьох центнерів пороху, наскрізь пробив її товстелезну стіну. Розколина йшла від фундаменту, прорізувала всю товщу муру і кінчалася безформною аркою в нижньому поверсі фортеці. Обложники, щоб зробити цей пролом зручнішим для штурму, ще розширили його гарматними пострілами.

Нижній поверх, пробитий вибухом, був великим, круглим, зовсім порожнім залом, із товстим стовпом посередині, що підтримував склепіння. Цей зал, найбільший у всій башті, мав принаймні сорок футів у діаметрі. Такі зали були на кожному поверсі, але що вище, то менші, бо ж башта звужувалася догори. В усіх верхніх поверхах були бійниці з нішами в амбразурах. А в нижньому залі не було ні бійниць, ні вікон, ні будь-яких відтулин, отже, сюди доходило стільки ж світла та свіжого повітря, як і в могилу.

Одні двері з цього залу, окуті залізом, вели до підземної темниці, а другі виходили на сходи до верхніх поверхів. Ці сходи, як і всі інші, зроблені були в стіні.

В цей нижній зал нападаючі і мали змогу пройти крізь пробитий ними пролом. Але, здобувши нижній поверх, вони мали взяти штурмом іще п’ять. Раніше в нижньому залі не можна було пробути добу, не задихнувшись. А тепер, завдяки проломові, тут можна було дихати. Тому обложені і не збиралися затикати цей пролом.

Та й для чого було це робити? Все одно, його знову пробили б ядрами.

Вбивши в стіну залізний підфакельник і вставивши в нього факел, освітили нижній зал. Виникло питання: як боронитися?

Замурувати пролом було не важко, але не варто. Більше користі було з ретрашементу — укріплення з уступним кутом, на зразок барикади, що давало змогу скерувати вогонь на нападаючих і, лишаючи отвір відкритим зовні, затикало його зсередини. Матеріалу вони мали досить і побудували укріплення з щілинами для рушниць. Укріплення упиралося кутом в центральний стовп залу, а крилами — в стіну по обидва боки пролому. Крім того, у відповідних місцях заклали фугаси.

Маркіз керував усім. Був натхненником, вождем, керівником і начальником, душею всього — душею владною і страшною.

Лантенак був з породи тих воїнів XVIII століття, які у вісімдесят років рятували міста. Він схожий був на того графа д’Альберта, який, у віці майже ста років, вигнав з Риги польського короля.

— Будьте сміливі, друзі! — казав маркіз. — На початку нашого століття у Бендерах Карл XII, замкнувшись в одному домі з трьомастами шведів, відбився від двадцяти тисяч турків.

Забарикадували два нижні поверхи, укріпили кімнати, позабивали ніші, підперши двері товстими колодами, прибивши їх до підлоги. Вільними лишили тільки спіральні сходи, що сполучали всі поверхи, бо закрити цей прохід для нападаючих означало закрити його й для себе. Оборона укріплень завжди має вразливі місця.

Маркіз, невтомний і дужий, як юнак, піднімав колоди, тягав каміння, подавав усім приклад, брався до всякої потрібної роботи, командував, допомагав, жартував, як рівний з рівним, з цими дикунами, лишаючись, проте, паном, гордим, зневажливим, елегантним і грізним.

Неможливо було його не послухатися. Він сказав: «Якщо половина з вас збунтується, я звелю другій половині розстріляти першу і боронитимуся з рештою». За такі речі обожнюють вождя.

XIV. ЩО РОБИТЬ ІМАНУС?

Поки маркіз дбав про кріплення пролому та башти, Іманус дбав про міст. Як тільки почалася облога, рятувальну драбину, що висіла зовні під вікнами другого поверху, з наказу маркіза зняли і перенесли в бібліотеку. Саме цю драбину і хотів, мабуть, замінити Говен. Вікна першого поверху, так званої кордегардії, були захищені потрійним рядом залізних брусів, вбитих у камінь; крізь ці грати не можна було ні влізти, ні вилізти. Вікна бібліотеки грат не мали, але самі вони були дуже високо.

Іманус узяв з собою трьох чоловік, як і сам він, здатних на все і все готових зробити. Це були Гуанар, прозваний Золотою Гілкою, і два брати Гостросписи. Гуанар був такий же лютий, як і Іманус, бо республіканці вбили його брата.

Взявши потайний ліхтар, Іманус відімкнув залізні двері і пильно оглянув усі три поверхи мостового замка. Оглянувши верхній, завалений сіном і соломою, він перейшов у нижній, куди звелів принести кілька горщиків з вугіллям на додачу до бочок з смолою, поклав біля цих бочок купу сухого вереску і перевірив гніт, один кінець якого був тут, а другий — у башті. Потім налив під бочками й вереском цілу калюжу смоли і спустив у неї кінець сірчаного гнота.

Потім він звелів поставити в бібліотеку той колиски, в яких міцно спали Рене-Жан, Гро-Ален і Жоржетта. Перенесли їх дуже обережно, щоб