Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Та нам бы для пацанов димедрола пару ящиков, сульфакамфокаина и настойки боярышника. Хорошо согревает на постах… — попросив один з морданів.

— Завтра будет, — буркнув Єгор і рвучко вийшов з намету.

Зіна встав, прощаючись із Єгором, але коли за ним впала завіса, втомлено опустився у крісло і пробубнів:

— Спать, — вирішив. — Всем спать.

Придуркуватий дядько, який ладив пічку, буркнув, що тепер не буде димити і посунув до виходу.

— Да иди ты уже отсюдова, чмо, — пробурчав до старого один із «сподвижників» Зіни і кинув на стіл п’ятдесят гривень. — Возьми себе водчонки и выпей за здоровье нашего президента…

— Благодарочка, — відказав дядько, узяв гроші та вийшов з намету.

— Чмо… — чомусь услід сказав йому Зіна.

Слава «Беркуту»!

Мопед з Логопедом заштовхали полоненого на заднє сидіння жовтого жигуля, що стояв «прибитий» у завулку біля китайського посольства. Мопед сів за кермо, Логопед поруч з майданівцем. Поїхали мовчки. Бранець сидів насуплений і переляканий, але намагався не подавати виду.

— Куди ви мене везете? — все ж запитав бранець.

— «Куды-куды» — буркнув Логопед. — Камень на шею и — в Днипро.

Полонений стривожено пересмикнув плечима і опустив голову. Йому стало неабияк страшно, хоча залишалася надія, що все це поганий жарт. Його просто полякають і відпустять… Можливо поб’ють, познущаються, можливо щось зламають. Таке вже траплялось, відпускали не всіх, але багатьох. Хоча більшість повстанців були морально готовими до смерті, все ж помирати не хотілося нікому…

Ментовські патрулі, котрі траплялися на кожному кроці, пропускали авто. Вони знали цю машину; у них був наказ давати зелену дорогу поселенцям Маріїнського парку всюди і без догляду. Тому авто скоро вискочило на Дніпровську набережну.

— Дозвольте попрощатися з жінкою і дітьми, — попросив полонений.

— Ага, разогнался, — весело сказав Мопед. — Как начнешь прощаться, так твои автомайданы тут же появятся, и нам, молодым, почки поотбивают… А нам навряд ли это может понравится.

— Будьте людьми, — попросив полонений.

Логопед боляче вдарив його ліктем у печінку.

— На могилке твоей попрощаются с тобой дети, если, конечно выплывешь где-то под Каневом. — сказав зі злістю. — И так со всеми вами будет, майдауны хреновы. Жить людям не даете, с Россией поругать нас хочете, в свою Гейропу всех тянете. А я не хочу, чтобы мои дети мыли старым пидарасам жопы в какой-нибудь задрыпаной Швейцарии!

— Ну, будьте людьми… — знову попросив майданівець.

— Людьми, говоришь?.. — зло протягнув Мопед. — Так мы и есть люди. А вы абизяны, как правильно заметил наш дорогой товарищ Зина. Все, базар закрыли. И не надо нам тут стонать и просить… Зубы сводит от твоего стона.

Логопед знову грубо вдарив його ліктем по печінці. Полонений зігнувся від різкого болю і стиха почав молитися… «Отче наш…»

Коли вони проминули Південний міст і звернули в індустріальні нетрі на березі Дніпра, машина нарешті зупинилась. Тітушки виштовхали з машини бранця і потягли до Дніпра. Це була занедбана місцина з покинутими будівельними вагончиками, розваленими гаражами, ангарами, недобудовами, горами будівельного сміття, скелетами іржавого залізяччя. Місцина моторошна, пронизана холодом і пусткою. Тут все поросло сухим бур’яном, кущами, хмелем і диким виноградом, через які важко було продиратися. Під ногами огидно скрипів тонкий лід, що покривав минулорічне опале листя. Десь здалеку рвучко загавкали безпритульні собаки.

Бранець не опирався, йдучи безвільно назустріч своїй долі. Він продовжував з відчаєм молитись і вже подумки попрощався з життям, як…

— Ну все, дядька, — зі смішком промовив Мопед. — Бог услышал твои молитвы. Он сказал нам: возьмите, дети мои, у него рублей, сколько есть, и пускай добирается домой пешком, обизяна такая… Ибо повинен в большом грехе — майданутости.

— Як? — не повірив почутому полонений.

— Шо ты ото як той дурнык «якаєш»? — знову штурнув його у бік Логопед. — Дай людям рублей на бензин и курево, а сам чеши домой. И больше на Майдан не выходи! Запомни: за нами Россия, русских вам не перемочь.

— Не зрозумів… — розгубився чоловік.

— Ну, ты тупой! — струсонув його за барки Логопед і просичав в обличчя: — Попадешься еще раз — точно утопим! Давай руки, — розвернув бранця і розв’язав йому руки.

— Я вільний? — не міг повірити.

— Вильний-вильний, мы стали людьми, так, как ты и просил, — продовжував розважатися Мопед.

Чоловік гарячково дістав із внутрішньої кишені гаманець і віддав Логопеду. Той узяв, витягнув з нього всю готівку, буркнувши під носа:

— Че-то не густо. Видно, мало вам там платят.

— Нам не платять взагалі, хлопці,— у чоловіка враз поліпшився настрій, він хотів розказати цим двом щось добре про Майдан, про себе, про щасливе майбутнє, яке очікує Україну після того, як вони скинуть Януковича…

— Ага, расскажешь нам, — пхинькнув Логопед. — Нэ платять… Щэ й як платять! Мы все знаем про ваши делишки… Америка платит, а вы всему миру свои басни рассказываете про рываруцыю гидности… Писенькы спиваетэ! — несподівано він став заводитись і переходити на крик: — Вы со своими бэндэрами хотите всю нашу историю переписать, поссорить нас с Россией! А мы без России — ничто! Ты это понимаешь, сволота?!

Чоловік розгублено відсахнувся назад, але іззаду його підпер Мопед. У морозній тиші лунко клацнув викидний ніж і вперся йому в спину.

— Хлопці, — схвильовано почав крутити головою бранець, — ви ж сказали, що відпустите мене, ви сказали, що стали людьми…

— А раньше мы не были людьми?! — заводився Логопед. — А кем мы были? Быдлом?! Ну да, мы против вас, сраной интеллигенции, — быдло. Мы титушки, продажные наркоманы и алкоголики…

— Я такого не казав…

— Кончай его, — враз вирішив Логопед. — Надоел. Херой хренов, — і до майданівця: — Шо вжэ не хочется кричать славу Украйине, когда в штанах мокро? Тогда давай, кричи «слава «Беркуту», сука!

— Давай! — глибше пхнув ніж Мопед, проштрикнувши тканину на одязі й уп’яв гострій ножа у шкіру. — Кричи: «слава «Беркуту»!

— Ніколи, — заперечливо покивав чоловік, усвідомивши, що зараз його будуть убивати. І враз у ньому наче клацнув тумблер, зник страх і безвілля й він закричав в обличчя Логопеду: — Ми однаково переможемо! Будьте ви прокляті, собаки продажні!

Мопед закинув руку на горло чоловікові, потягнув на себе і почав повільно, з насолодою завалювати його на ніж, примовляючи: «Ну, и кто тут собака продажна»?

— Ви… — з жахом в очах дивлячись у нічне небо, хрипів чоловік, чуючи як довге холодне лезо ножа