Читати книгу - "Дим"

нелюдимий, жарт хіба – навіть по імені нікого не називав, як кажуть, зроду. Навіть невістку чи рідного сина кликав завше «ти» і більш ніяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хаті чи де ти є?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумій, як хочеш, до кого то він – до невістки, чи до сина, чи до онука, що народився пізніш у них.

Після народження дитини сім’я прожила разом не так і довго – чоловік найшов десь коханку і пішов з дому. Жив спочатку в Нехаївці, тут поруч із Жовтневим над водосховищем такий хуторок невеличкий є, а потім з новою сім’єю перебрався кудись на Донбас, розказували навіть, що працював на шахті, а пізніш нібито загинув десь у тих краях – чи то вбила якась банда, чи то втрапив у банду сам… Хтозна. А от дід, старий Кандиба, остався з невісткою й онуком у селі.

Дивний був дід, що й казати. По селу говорили, що він і пенсії мовбито ніякої не отримує, а на що живуть – бозна, чи на самої невістки трудодні? Правда, він чоботар непоганий був, той дід, та й узагалі – рукатий дідок, лише не надто охоче брався за роботу комусь. А ще бувало хто з села інколи бачив, як в пізню годину, в присмерку вечорів дід той задвірками проходжується до панського парку і того місця, де садиба була, і церква Великомучениці Катерини, і старий покинутий цвинтар, проходжується там зарослими алейками, випрямившись, як струна, склавши руки за спиною.

Якось жили вони, і дід той жив довго – пережив і сина, і невістку, і доживав віку вже у дорослого внука тут же, у селі, няньчив правнуків. Було, катає старшого на візочку або сидить під двором на лаві, дитина на руках, а він люлькою пихтить. Вже й лаялись на нього, а все без ладу – як крикне дід своїм громовим голосом: «У мене зроду й голова не боліла, зроду! А ви одно мікстуру свою п’єте і дітей нею запихаєте! Хай привчається ото до диму – здоровішим буде…»

Ото такий був дід. Але остання дивина сталась із дідом років за два до смерті. А саме – народилась Ірина, і діда як підмінили, дівчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що він єдину її називав по імені. Та, власне, сам же і наказав наректи дівчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покійну сестру, і оця дитина, мовляв, як дві краплі води на неї схожа.

Врешті старий Кандиба вмер, проживши більше ніж дев’яносто літ. Перед смертю він усе заповідав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарі коло колишньої церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, діду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нікого не ховають, та й узагалі – не меліть ото дурниць! Врешті в один із погожих осінніх вечорів дід спокійно собі лущив кукурудзу на порозі, а тоді одійшов до сну. А на ранок прокинувся і позвав онука.

– Де Іринка? – спитав його.

– Спить онно ще, – одповів той.

Іринці тій тоді рочків два-три було, здається.

– Чого ви, діду?

– Вмирати буду, – зітхнув старий Кандиба.

І тут же важко видихнув. І вмер.

Поховали його, ясна річ, на новому сільському цвинтарі, а через скількись років сталась іще одна дивина – остання дивина, пов’язана з цим дивним дідом.

Було се вже, либонь, в перебудову, Ірина саме вчилась у старших класах. Приїхали якось до дворища Кандиб дві якісь машини не наші, і пройшли якісь міські люди в двір. Там не дуже й довго поговорили з батьком Ірини, і одбули собі, а по селу після того випадку поповзли всякі неймовірні чутки. Хто казав, що то були якісь газетярі столичні, а хто навіть – що то, мовляв, якісь родичі Кандиб із-за кордону, і родичі, що важливо, заможні. А хто й узагалі повідав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, і їй, мовляв, по закону належить півсела і ще якісь там неймовірні гектари землі, і оте все, де старий парк, і ставки, і садиба де була – також її. Оце розбагатіють Кандиби тепер! – заздрісно вигукували пустобрехи по вулицях.

Але ніхто, врешті, не розбагатів – хоч іще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так і зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що їм із-за границі прислали, за валюту, не інакше. Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозуміти людей – часи саме непрості наставали.

Але виявилось, так у всякому разі розказувала Антону сама Ірина, що приїжджали то дійсно якісь ніби як газетярі. Але були серед них і не наші, а чи правда іноземці, чи ні – бозна. Батько чогось усе на них казав, що то поляки – і казав те чогось презирливо. Вони дійсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим їм поміг, бо мало що за життя того діда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрім цього – за старою звичкою самого ж діда, що й знав, не надто розказував, озираючись і замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поїхали вони від них незадоволені і більше не приїжджали. І грошей, ясна річ, ніяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот ніяких не вручали.

А справдешня історія старого Кандиби туманна і уривчаста, в усякому разі – такою її знали в сім’ї, і такою її запам’ятала сама Ірина.

* * *

Дід мовби й справді був із тих Кандиб – тих самих, що до революції володіли цукровим заводом у Дубов’язівці, оцією садибою в Жовтневому, тодішній Куриловці, чималими наділами землі та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рід, що сягав своїм корінням ще Речі Посполитої, а після Хмельниччини та Гетьманщини став малоросійським дворянським. Бозна з ким там той дід перебував у якому родинному зв’язку, але відомо було – від нього ж самого – що він сам у Куриловці не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Він мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Франції, і там його й застала Перша світова війна.

Він повернувся на батьківщину і пішов добровольцем в армію, але