Читати книгу - "Украдене щастя"

Жандарм. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!

Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про тi шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що двоє невинних людей вiзьмеш на душу!

Жандарм. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома сидiв i не їздив на заробок.

Анна. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покарає?

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерцiв зiйшлося, що за життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобi?

Анна. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?

Жандарм. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а знаєш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня - не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.

Анна. Годi. Чоловiк iде! (Стелить постiль, Жандарм сiдає кiнець столу i нiби дрiмає.)

ЯВА ВОСЬМА

Тi самi i Микола з околотом соломи.

Микола (кидає околiт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михаиле, дрiмаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…

Жандарм. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?

Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.

Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!

Микола. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати.

Анна (стелить Жандарм овi на землi). Ти, Миколо, дверi позамикав?

Микола. Ба, аякже! (Позiває.) О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом молиться до образiв.)

Жандарм. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i лягає на землi.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi збудити мене, скоро встанете.

Анна. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на постелi.)

Микола. Ти спиш уже, Михаиле?

Жандарм. Та дрiмаю. Або що таке?

Микола. Та нiчого. Добранiч тобi!

Жандарм. Добранiч!

Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу.

Заслона спадає

ДIЯ ДРУГА

Декорацiя та сама. День. В печi горить.

Микола парить березове пруття i крутить ужiвки.

Анна то порається коло печi, то помагає йому.

ЯВА ПЕРША

Микола i Анна.

Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок, а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому стiкся.

Анна. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!

Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що? Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.

Анна. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!

Микола. Або що?

Анна. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi…

Микола (немов сам до себе). Коралi-то сльози.

Анна. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi…

Микола. Лютi пси - то напасть.

Анна. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.

Микола. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш?

Анна. Та що таке? Хiба се що значить?

Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.

Анна. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?

Микола. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на лавi.) Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!

Анна (коло печi). Чого тобi?

Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.

Анна. Казав, що мусить, служба…

Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.

Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?

Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.

Анна. Значить, i