Читати книгу - "ХІллер 2, Arachne "

Не чекаючи, поки її виявлять, Лілі, не гаючи часу, рвонула до виходу. Її ноги ковзали мокрою підлогою, вона буквально вилетіла назовні, вдаривши дверима по стіні, і миттєво опинилася під дощем. Прожектор, що ввімкнувся, висвітлив її на мить, і вона помітила, як кілька чоловіків вибігли слідом.

Все всередині її було зосереджено на втечі. Лілі розуміла, що не можна попастися, що кожен її рух тепер вирішує, чи зможе вона повернутися до відділу та попередити інших. Вона бігла вздовж старого бетонного паркану, перестрибнула через купу сміття і різко завернула у вузький провулок. Її дихання було частим, рваним, але вона не могла собі дозволити зупинитися навіть на мить.

І тоді, з темряви, немов з'явившись нізвідки, сильна рука схопила її за плече і потягла вбік. Лілі на мить зібралася чинити опір, але наступного моменту, коли її очі зустрілися з очима її рятівника, вона впізнала його. То був Хіллер.

Його обличчя було напруженим, очі яскравими та зосередженими. Він не промовив жодного слова, тільки жестом показав на сходи, що ведуть вгору, до даху. Лілі без вагань пішла за ним. За мить вони вже дерлися старими металевими сходами, чуючи внизу голоса переслідувачів.

Коли вони нарешті опинилися на даху, Хіллер зупинився, кинув на неї швидкий погляд і, посміхнувшись, тихо сказав: "Ти правда не можеш залишатися осторонь, Лілі." Ліліан була ще не готова відповісти, її серце билося, а дихання було уривчастим. Але ця посмішка, ця несподівана допомога в найнебезпечніший момент, знову підтвердила те, що вона відчувала весь цей час. Між ними була не просто гра, а щось набагато складніше, щось, що пов'язувало їх глибше, ніж могли б визнати.

"Що тепер?" — прошепотіла вона, дивлячись на Хіллера, що стоїть поруч.

"Тепер... ми врятуємо твоє місто, Лілі," - тихо відповів він, знову повернувшись до горизонту, де світилися вогні Вальхейма.

На даху старої будівлі було холодно, і вітер пронизливо хвистав по обличчях. Дощ, як і раніше, морозив, стікаючи дрібними струмками по іржавих металевих поверхнях. Ліліан і Хіллер стояли за кілька метрів один від одного, кожен з них — фігура, сповнена рішучості та прихованих емоцій. Напруга була відчутна, як електрика, що тремтить у повітрі між ними.

Хіллер, затамувавши подих, уважно подивився на Ліліан. Він явно не очікував побачити її тут, і це викликало в нього суміш подиву і навіть роздратування. Його очі звузилися, він трохи напружився, ніби оцінюючи ситуацію, готовий до будь-якої реакції. За всім цим вгадувалася турбота, прихована за маскою байдужості.

Лілі, важко дихаючи після втечі, відчула, як страх і тривога змінюються іншим почуттям. Вона зустрілася з його поглядом і побачила, як у його очах позначилося щось, що вона ніяк не могла розшифрувати - суміш полегшення та досади. Цей погляд говорив більше, ніж будь-які слова. Це була людина, яка побоювалася, що, якщо вона слідуватиме за ним, то опиниться в епіцентрі тієї небезпеки, яку він намагався від неї тримати подалі.

Декілька миттєвостей вони просто дивилися один на одного. У цих поглядах не було слів, тільки тиша та незавершені емоції, які пробивалися крізь їхню рішучість та принципи. Ліліан зробила крок уперед, не відводячи очей, і її пальці трохи стиснулися на холодній металевій рамі даху. Вона знала, що це була вирішальна мить. Чи довіритись йому? Чи прийняти його допомогу, незважаючи на всю їхню складну історію і цей тонкий шар недовіри, який їх поділяв?

"Я думав, що ти будеш розумнішим і не втечеш сюди сама," - тихо, майже пошепки сказав Хіллер, його голос був просякнутий іронічним відтінком. Але за цим почуттям переховувалась справжня тривога, і Ліліан могла це відчути.

"Я не можу просто сидіти і чекати, поки хтось зробить щось за мене," - відповіла вона, її голос тремтів, але не від страху, а від рішучості. Вона відчувала, що зараз його завдання прийняти її рішення, так само як вона приймає його присутність тут.

Він підійшов ближче, і їхні обличчя майже опинилися на рівні. Ліліан відчула, як її серце на мить завмерло, коли вона побачила, що його очі стали м'якшими. Хіллер повільно простяг руку і прибрав мокре пасмо волосся з її обличчя, і в цей момент між ними пробігла іскра — змішане почуття тривоги та ніжності, яке неможливо було не помітити.

"Ти знаєш, що ти могла загинути, правда?" — його голос став тихим і напруженим, у ньому явно звучали як докір, так і занепокоєння. Він нахилився трохи ближче, і Ліліан відчула тепло його дихання на своїй шкірі, що змусило її здригнутися. У цей момент усе ніби зникло: дощ, дах, переслідувачі внизу — лишилися тільки двоє.

"І ти все одно тут," - тихо сказала вона, її голос став майже пошепки, ніби вони стояли в місці, де не можна голосно говорити. Вона відчувала, як цей момент буквально тримається на тонкій межі — межі між недовірою і чимось глибшим. Вона знала, що якщо зробить крок назад, то, можливо, цей тендітний міст між ними звалиться назавжди.

Хіллер, не відвертаючись, трохи нахилив голову, його очі шукали відповідь у її погляді. "Я тут, тому що ти не вмієш залишатися осторонь. Тому що, можливо, ми все-таки на одному боці."

Лілі відчула, як у її серці щось защеміло. Вона знала, що довіра до нього — це ризик, який може коштувати їй життя, але в цей момент її почуття брали гору над розумом. Вона повільно кивнула, немов погоджуюсь, приймаючи його слова і цей новий рівень їхніх стосунків.

Він ще раз торкнувся її обличчя, його пальці були холодними, але це дотик розігріло її душу. Ліліан зітхнула, заплющивши на мить очі, і відчула, як його губи злегка торкнулися її щоки, ніби він боявся зробити щось більше, ніж дозволяла ця ситуація. Це був поцілунок — не той, що обіцяє любов чи близькість, а скоріше тиха обіцянка, дана в напруженій тиші даху, прихованого під дощем.

Коли вона розплющила очі, Хіллер уже відступив на крок. Він, не промовляючи більше ні слова, обернувся і озирнувся на вулицю внизу, прислухаючись до звуків кроків і голосів. "Нам треба йти", - коротко сказав він, ніби повертаючись до реальності, і вказав на інший бік даху, де можна було спуститися вниз і сховатися в провулках.