Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

Сутінки вже насувалися, мов пролите чорнило, коли двері розчинилися, махнувши світляним віялом над її тілом. Дві постаті з гасовими ліхтарями в руках уклякли поряд із нею. Один з чоловіків, кремезний і з лицем, подзьобаним віспою, відсунув волосся з чола дівчини. Вона розплющила очі й усміхнулась. Чоловіки переглянулися, і тоді другий, молодший та менший на зріст, указав на щось блискотливе в долоні дівчини. Каблучка. Молодший простяг по неї руку, але товариш зупинив його.

Удвох вони підвели її. Старший і сильніший узяв її на руки й наказав другому бігти по допомогу. Молодий неохоче погодився й зник у сутінках. Дівчина не зводила погляду з очей кремезного чоловіка, який ніс її на руках, і жебоніла слово, що ніяк не могли проказати скуті холодом губи. Спасибі, спасибі.

Чоловік, який трохи кульгав, поніс її до якоїсь прибудови, ніби каретного гаража, біля входу до фабрики. Опинившись усередині, дівчина завважила інші голоси й відчула, як кілька рук підтримують її та вкладають на дерев’яний стіл біля вогню. Потроху тепло від полум’я розтопило сльози крижинок, що перлинами всипали її волосся й лице. Дві дівчини, такі ж молоді, як і вона, і в одягу служниць, загорнули її в покривало й заходилися розтирати їй руки й ноги. Чиїсь долоні, що пахли спеціями, піднесли їй до губ келих гарячого вина. Тепле питво полилося по нутрощах, мов якийсь бальзам.

Простягнута на столі, дівчина окинула поглядом кімнату й зрозуміла, що вона на кухні. Одна служниця підклала дівчині під голову якусь тканину, і чоло їй запало назад. У такому положенні вона бачила приміщення перекинутим, і горщики, сковорідки та інше начиння ніби подолали закон тяжіння. І тоді вона завважила ту пані. Бліде й спокійне обличчя пані в білому повільно наближалося від дверей, ніби та крокувала по стелі. Служниці розступилися перед нею, а кремезний чоловік, наче аж трохи боязко опустивши очі, швидко вийшов. Дівчина чула, як віддаляються кроки й голоси, і зрозуміла, що лишилася наодинці з панею в білому. Тоді побачила, як та нахиляється над нею, і відчула її теплий приємний подих.

— Не бійся, — прошепотіла пані.

Сірі очі уважно дивилися на неї в тиші, а тильним боком долоні — з найніжнішою, яку тільки ця дівчина бачила, шкірою — жінка пестила її щоку. Дівчина подумала, що поставою й поведінкою пані скидалася на переможеного ангела, скинутого з неба в павутиння забуття. Дівчина поринула в затишок її погляду. Пані всміхнулась і з безмежною ніжністю погладила її по обличчю. Так у них минуло чи не пів години, майже в тиші, аж доки з двору долинув якийсь галас, і служниці повернулися у супроводі того молодого помічника та якогось пана, закутаного в товсте пальто і з чорною валізкою в руці. Лікар наблизився й негайно поклав руку їй на пульс. Його очі стривожено розглядали дівчину. Він помацав їй живіт і зітхнув. Дівчина ледве розуміла накази, які лікар віддавав служницям та слугам, що скупчилися біля вогню. Лише тоді вона знайшла сили й здобулася на голос, запитавши, чи дитина народиться здоровою. Лікар, який, судячи з виразу його обличчя, уже вважав обох покійниками, тільки перезирнувся з пані в білому.

— Давид, — промурмотіла дівчина. — Він зватиметься Давидом.

Пані кивнула й поцілувала її в чоло.

— Тепер ти маєш зібратися з силами, — прошепотіла пані їй на вухо, міцно тримаючи за руку.

Минули роки, і я дізнався, що та заледве сімна­дцятилітня дівчина лежала в повній тиші, не проронивши й стогону, розплющивши очі, з яких текли сльози по щоках, поки лікар ланцетом розрізав їй живіт, витягаючи на світ дитину, яка згодом зможе її пам’ятати лише зі слів інших. Я безліч разів питав себе, чи породілля встигла побачити, як пані в білому обернулася до неї спиною, аби прийняти на руки немовля й притулити до грудей, повитих білим шовком, тоді як мати простягала руки й благала, аби їй дали подивитися на дитину. Я часто питав себе, чи та дівчина змогла почути плач своєї дитини, коли маля понесли геть руки іншої жінки, а її полишили саму в тій кімнаті, простерту в калюжі власної крові, доки всі не повернулися, щоб огорнути саваном її ще тремке тіло. Я питав себе, чи відчувала вона, як одна зі служниць моцувалася з каблучкою на її лівій руці, аж обдираючи шкіру з пальця, аби вкрасти прикрасу, тимчасом як її тіло знов тягли в ніч, і обидва чоловіки, що були порятували її, вкладали її тепер на дроги. Я стільки разів питав себе, чи вона ще дихала, коли коні зупинилися й обидва типи взялися за саван, аби жбурнути його в канаву, по якій стічні води сотень фабрик неслися в нетрі халуп та хижок із очерету й картону, що вкрили пляж Боґатель.

Мені хотілося вірити, що в останній момент, коли смердючий потік виплюнув її у море, а саван розгорнувся у струмені, аби віддати її тіло бездонному мороку, вона усвідомлювала, що дитина, яку вона привела на світ, житиме й зав­жди її пам’ятатиме.

Я ніколи не дізнався про її ім’я.

Та дівчина була моєю матір’ю.

Панночка з Барселони

Лаїя мала п’ять років, коли батько продав її вперше. Це була невинна благочестива угода, до якої просто спонукали голод і борги. Едуардо Сентіс, фотограф і портретист без статків і слави, нещодавно успадкував фотомайстерню від людини, що була його наставником і покровителем більш ніж двадцять літ. Він почав там як учень і стажист, потім став помічником, а згодом, отримавши диплом (який не забезпечував доходів), піднявся до фотографа й заступника керівника. Майстерня розташовувалася в просторому цокольному приміщенні на вулиці Консехо де Сьєнто й мала чотири фотостудії, дві кімнати для проявлення та склад, забитий старими приладами в неробочому стані. З усім цим Едуардо успадкував численні заборгованості, бо господар більше знався на прозорості лінз та фотопластин, ніж рахунків. На момент його кончини Едуардо Сентіс уже понад пів року не отримував платні. За словами виконавця духівниці, посмертне успадкування справи та мізерного майна як доважка видавалися цілком гідною компенсацією за його відданість і безвідмовність. Тільки-но Едуардо розібрався з усіма паперами й рахунками, він зрозумів, що за всі віддані справі молоді роки й зусилля господар залишив йому не так спадщину, як справжнісіньке прокляття. Йому довелося звільнити всіх працівників і самому боротися за виживання майстерні й власне. Досі значна частина доходів, які приносила майстерня, припадала на всілякі родинні знаменні події — від весіль та хрещень до похоронів та причасть. Заклад особливо спеціалізувався на жалобних та поховальних урочистостях, і Едуардо Сентіс більше звик виставляти світло й фотографувати не так живих, як покійників, зображення яких, до того ж, ніколи не виходили змазаними під час довгих експозицій, бо ж вони не рухалися й не мали затримувати дихання.

І саме його репутація як портретиста похмуростей принесла йому одне замовлення, що спочатку здавалося