Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Пішли, вранці в мене буде з тобою серйозна розмова, – сказала Олена беручи мене під руку. 

– Я вам допоможу, – почувся голос хлопчика. 

В разі мене повели кудись через хащі до цивілізації. Я не сильно пручався, через брак сил. Ми минали одноповерхові дерев’яні будиночки, які були пофарбовані у жовтий колір, я це побачив через наявність ліхтарів. Але вони були пусті. Що ж, пройшовши десь пів години глибше, перед моїми очима виросли просто з повітря, як мені здавалось, великі білі будинки, на яких були зображені хлопчики та дівчатка з чимось червоним на шиї, чи то були хустинки чи галстуки я роздивитися не встиг. Також побачив будиночки, схожі на побачені мною раніше. Вони були продовгуваті, також з дерева, але пофарбовані вже в світло-зелений колір. В деяких досі горіло світло. Ми пройшли повз алею з вишнями, потім повернули на ліво і вийшли до квіткової клумби, яку ми швиденько оминули і пішли далі. Мене затягнули в якусь халупу, мабуть в одну з таких, де було світло. Мене поклали обережно на ліжко. Воно пахло ромашками та свіжим лимоном. Світло вони вмикати не стали.  

– Льоша, дякую тобі за допомогу, без тебе, я б не впоралася. Ти вільний, можеш йти до інших спати. – сказала Олена Володимирівна. – А з вами молодий чоловіче, ми поговоримо зранку.

Вони вийшли, я зостався один. Я так сильно планував у своїй голові план втечі, що мені захотілося спати. І я б з бажанням закрити очі і виспатись впорався б, якби я лежав, як і лежав. Випадково повернувся на бік, до стіни лицем і ця поза виявилася нереально зручною. Так і заснув. Один, не зрозуміло де, закритий в чотирьох стінах. Може це сектанти якісь, чорт його знає, нормальні люди в такий час по лісу б не ходили. Але мені було байдуже на те, що буде зі мною зранку, все що мене цікавило в той момент – це сон.