Читати книгу - "Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії"

Такої підступності я не чекав. Щоб її обдурити, я мав блискавично провести потрібні обчислення, та, ясна річ, цього не зробив. Ота жінка загнала мене на слизьке.

— Двадцять один рік тому! — гаркнув я у мікрофон і швидко кинув слухавку. Ми з друзями ледь не луснули зо сміху. А за кілька хвилин, провівши нескладні математичні розрахунки, вже тренувалися впевнено говорити, що народилися 1966 року. Ніхто не хотів наступати на одні й ті ж граблі.

Наступні кілька тижнів наша маленька компанія щодня під час обідньої перерви збиралася в комп’ютерному класі, й ми по черзі телефонували на номер 976-8ЕХУ. Робити це ми могли тільки під час обіду, бо лише тоді міс Ґор покидала приміщення. Ми належали до членів підпільного клубу, що його перша заповідь була: ніхто не має знати про існування Клубу обідньої перерви у комп’ютерному класі.

Ніхто і гадки не мав про те, коли і як це все закінчиться.

Якось під час обідньої перерви ми зазирнули до комп’ютерного класу і здивовано виявили, що міс Ґор не пішла на обід. Можливо, вона хотіла спершу закінчити якусь справу, а вже потім обідати, і ми вирішили, чекаючи, коли вона піде, зв’язатися з двома-трьома Е.Д.О.

— Хлопці, послухайте, — звернулася до нас міс Ґор. Ми обернулися до неї. — Чи хтось із вас дзвонив на номер 976-7399? Мені саме прийшов рахунок за телефон, і там написано, що за минулий місяць з модема на цей номер було зроблено більше трьохсот дзвінків. Я щойно спробувала набрати цей номер, але комп’ютер на тому кінці не відповідає.

Ми перезирнулися, а потім знову поглянули на міс Ґор. Не сумніваюся, що в кожного з нас був несамовито винуватий вигляд, але ж водночас кожен пам’ятав першу заповідь Клубу обідньої перерви у комп’ютерному класі, тож ми просто дивились на неї та, вдаючи цілковиту невинність, лише стинали плечима.

— Мабуть, сталась якась помилка, — підсумувала міс Ґор. — Я зателефоную в телефонну компанію і попрошу їх видалити всі рахунки. Бо не віриться, що людина може так багато кудись телефонувати.

Як мало вона знала про наші надлюдські можливості!

Так припинив своє існування наш Клуб обідньої перерви у комп’ютерному класі.

Класична економіка 

У старших класах я, крім афери з комп’ютерним класом, хапався за всі цікаві ініціативи, що тільки міг. Мій розрахунок був простий: що більше в мене перспектив, то краще.

Я вивчав не одну іноземну мову, зокрема французьку, іспанську, японську і навіть латинь. Щоб здати нормативи з фізкультури, я замість традиційних видів спорту вирішив узятися за фехтування (хоча, щиро кажучи, тут важило й те, що урок фехтування був лише раз на тиждень). Щоб отримати бал з музики, я почав опановувати джазове фортепіано, а щоби не виникло проблем з образотворчим, відвідував заняття з натурного малювання. Я вступив до шахового клубу і до радіогуртка, де визубрив азбуку Морзе і навіть отримав свідоцтво радиста-радіолюбителя.

Щоб не пасти задніх у суспільно-корисній діяльності, я пішов волонтером у місцевий театр і разом з іншими учнями допомагав робити з нього величезний будинок із привидами. А потім, тиждень перед Гелловіном, працював у ньому гідом. Двадцятихвилинна екскурсія коштувала $15 з носа — гроші йшли на доброчинність.

Мені дуже подобалося працювати в театрі, особливо подобалося те, що я робив за лаштунками. Випадало також бути освітлювачем на багатьох шкільних виставах, а якось ми з приятелем брали участь

у шоу талантів і показували на сцені різні фокуси. Ще в старших класах однією з моїх перших оплачуваних робіт стала робота оператором «пушки» в міському театрі («пушка» — назва прожектора підсвічування на жаргоні театралів). Було щось чарівливе у дійстві, де єдина мета — створити емоційне тло і викликати певні почуття в людей, а потім згадувати ці чудові миті, від яких залишалися тільки спогади.

В якийсь момент мене почав обтяжувати режим життя з незмінним розкладом занять, домашніми завданнями, і я став обирати навчальні предмети, залежно не так від їхньої специфіки, як від часу, що вони його потребують. Одного року я примудрився так скомпонувати свій розклад, що у вівторок мав лише один урок, решта ж дня залишалася вільною. Почав домовлятися з учителями, і вони приставали на те, щоб я не відвідував їхніх уроків, але за умови, що я не провалюю тести з їхніх предметів.

Стосовно ж домашніх завдань, то я щосили намагався знайти якісь творчі шляхи, що не зводились би до простого виконання непростих завдань. Коли ми вивчали Шекспіра, серед інших завдань нам загадали написати по сонету. Сонет — це чотирнадцятирядковий вірш, написаний п’ятистопним ямбом, що означає: кожен рядок складається з п’ятьох двоскладних стоп, де перший склад ненаголо-шений, а другий стоїть під наголосом, і до того ж римування рядків відбувається за певною схемою. Для мене це було занадто складно, тож я вирішив замість сонета зробити чотирнадцять рядків азбуки Морзе, де весь вірш складався з чергування крапок і тире.

Я розумів, що викладач, залежно від свого настрою, вліпить мені або «незадовільно», або «відмінно». На превелике щастя, він оцінив моє завдання найвищим балом іще й додав плюсів. Мабуть, саме тоді я зрозумів, що часом варто ризикувати і виходити за звичні рамки.

* * *

Один із найприкріших моментів мого життя за роки навчання в старших класах — обвинувачення в крадіжці обідньої картки (були у нас

такі собі «кредитки» для розрахунків у шкільній їдальні). Я так і не дізнався, як вона опинилася у мене в кишені. Найкраще пояснення, що я зміг придумати, було таке: напередодні касирка помилилася і всучила мені чужу картку замість моєї. Та, хай там як, мене викликали на Раду Суддів, що була чимось на кшталт міні-копії суду присяжних і до якої входили президент школи[2] та кілька вчителів.

Від мене зажадали пояснень, але я не міг пояснити, як це все сталося, адже й сам не мав жодної гадки, як ця злощасна карточка опинилася в моїй кишені. Більше того, я йшов на засідання, свято вірячи, що варто просто розповісти правду — все нормалізується само собою. Саме так і вчинив. Але мені ніхто не повірив, на день мене усунули від занять, і в моїй особовій справі з’явився відповідний запис. Я заробив собі термін за злочин, якого не скоював.

Ця пригода дала мені хороший урок: подеколи самої правди недостатньо, а правильна її подача