Читати книгу - "Деміан"

— Так, — промовив я боязко. — Це все, що у мене є, це занадто мало, я знаю. Але у мене більше немає…

— Я гадав, ти маєш кебету, — докорив він мені, цвиркнувши слиною. — Між людьми честі усе робиться за правилами. Я не хочу відбирати в тебе більше, аніж мені належить, — ти це знаєш. Отже — забирай свої мідяки! Той, інший, — ти знаєш, хто — не стане зі мною торгуватися. Він заплатить.

— Але ж у мене більше немає! То були єдині мої заощадження.

— Це твій клопіт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен мені ще одну марку і тридцять п’ять пфенігів. Коли я їх матиму?

— О, клянуся, ти їх отримаєш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде більше — завтра чи післязавтра… Ти ж розумієш, я не можу про це розповісти батькові…

— Мене це не турбує. Але я не з тих, хто хоче тобі накапостити. Хоча я міг би отримати ці гроші ще до дванадцятої години. Розумієш? Ти чепурно вбраний, і твій обід смачніший, ніж мій. Але я згоден ще трохи почекати. Післязавтра я свисну тобі після дванадцятої — ти маєш усе владнати. Ти чув, як я свищу?

Він свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист.

— Атож, я його добре знаю…

І він пішов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Між нами існувала тільки угода, і більше нічого.

Ще й сьогодні, здається мені, отой посвист міг би злякати мене, якби я несподівано почув його. Відтепер він вчувався мені скрізь, я чув його завжди і невпинно. Не було такого місця, такої гри, такої роботи, такої думки, куди б не долинав цей посвист, від якого я залежав, який став тепер моєю долею. У м’які, теплі, яскраві осінні дні я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, і якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих ігор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще ґречний і вільний, непогрішний і захищений. Та в ці ігри завжди, як цього можна було сподіватися, і все ж жахливо несподівано, звідкілясь уривався кромерівський посвист — обриваючи нитку спогадів, руйнуючи фантазії. Я змушений був слідувати за своїм мучителем у ганебні й мерзенні місця, мав звітувати перед ним і вислуховувати його нагадування про гроші. Все це тяглося, напевно, кілька тижнів, але мені вони здавалися роками, вічністю. У мене рідко водилися гроші — п’ятак чи десять пфенігів, украдені з кухонного столу, коли Ліна залишала там свій ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене і змірював зневагою: це я хотів обдурити його і зазіхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослідженим! Тепер лихо підступало до мого серця так близько — я ніколи не відчував більшої безнадії, більшої залежності!

Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, — а раптом вона почне про все розпитувати?

Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання — проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.

Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.

Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.

Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.

Розділ другий

КАЇН

Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.

У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче — у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан.

Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Koли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля, я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки — я відчував якийсь спротив