Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

до нього. Він, такий самотній у своїй шляхетності, негайно відчув у Ґольдмундові споріднену душу, хоча, здавалося, у всьому був його протилежністю. Якщо Нарцис був темним і худим, то Ґольдмунд був яскравим і квітучим. Нарцис був мислителем і аналітиком, а Ґольдмунд – мрійником і дитиною. Але протилежності об’єднувало щось спільне: обидва були шляхетними людьми, обидва відрізнялися від інших винятковими здібностями й рисами, обидва отримали від долі особливий знак. Нарцис палко переймався цією юною душею, сутність і долю якої він невдовзі пізнав. Ґольдмунд щиро захоплювався своїм красивим, надзвичайно розумним учителем. Але Ґольдмунд був сором’язливим; він не знаходив іншого способу сподобатися Нарцисові, окрім як до перевтоми намагався бути уважним і кмітливим учнем. Однак не тільки сором’язливість стримувала його, а й відчуття того, що Нарцис становить для нього небезпеку. Не міг же він вважати ідеалом і зразком доброго й простого абата й одночасно велерозумного, вченого, проникливого Нарциса. Та все ж з усіх сил своєї юної душі він прагнув до обох непоєднуваних ідеалів. Часто йому доводилося через це страждати. Інколи в перші місяці свого школярства він відчував у серці таку розгубленість і сум’яття, що йому хотілося втекти від усього цього або зірвати свою тугу і внутрішню лють на товаришах. Часто-густо він, добродушний, на якийсь дрібний жарт або зухвалість товаришів спалахував таким праведним гнівом, що тільки з надзвичайними зусиллями стримувався й смертельно блідий, із заплющеними очима відвертався. Тоді він знаходив у конюшні Блеса, притуляв голову до його шиї, цілував її й гірко плакав. І з часом його страждання набирало сили й стало помітним. Його щоки позападали, погляд згас, його сміх, який усім так подобався, було чути дедалі рідше.

Він сам не розумів, що з ним відбувається. Він чесно прагнув бути хорошим учнем, невдовзі стати послушником, а пізніше побожним, тихим братом отців; він вірив у те, що всі його сили й здібності підпорядковуються цим благочестивим і скромним намірам, про інші стремління він нічого не знав. Як же невимовно сумно було йому бачити, що досягнути цієї простої і прекрасної мети так важко. Зі смутком і відчуженням він усвідомлював іноді свої ганебні потяги й стани: неуважність і огиду до навчання, замріяність, фантазування чи сонливість під час уроків, протест і відразу до вчителя латини, дратівливість і гнівну нетолерантність до однокласників. Та найбільше бентежило те, що його любов до Нарциса так погано поєднувалася з його любов’ю до абата Даніеля. До того ж іноді, в глибині душі, він, здавалося, відчував, що Нарцис теж його любить, що він ним переймається і чекає на нього. Значно більше, ніж здогадувався хлопчик, думки Нарциса були зайняті ним. Йому хотілося, щоб цей гарненький, світлий, милий хлопчина був його другом, він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, йому хотілося дбати про нього, скеровувати, просвіщати, плекати й довести до розквіту. Та він стримувався. Він робив це з багатьох мотивів, більшість з яких усвідомлював. Передусім сковувала й стримувала його відраза, яку відчував до тих непоодиноких учителів і монахів, які закохувалися у школярів чи послушників. Досить часто він і на собі з огидою ловив хтиві погляди старших чоловіків, досить часто чинив німий опір їхнім компліментам і пестощам.

Зараз він краще розумів їх – він теж бачив велику спокусу в тому, щоб кохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чарівний сміх, ніжно гладити його біляве волосся. Але він ніколи не зробив би цього, ніколи. Крім того, будучи помічником учителя, що виконує обов’язки вчителя, але, не маючи відповідних повноважень та авторитету, він звик до особливої обережності й пильності. Він узяв собі за правило з молодшими за нього на кілька років поводитися так, ніби він був на двадцять років старшим, звик суворо забороняти собі будь-які привілеї окремим учням і змушувати себе з особливою справедливістю й турботою ставитися до кожного неприємного йому школяра. Його служіння було служінням духу, йому присвячувалося його суворе життя, і лише потайки, в хвилини найбільшої слабкості, він дозволяв собі насолоджуватися зверхністю, всезнайством і розумуванням. Ні, якою б привабливою не була дружба з Ґольдмундом, вона становила небезпеку, якій він не міг дозволити зачепити сутність свого життя. А сутністю й сенсом його життя було служіння духові, служіння слову, тихе, осмислене, безкорисливе напучування своїх учнів – і не тільки своїх учнів – до високих духовних цілей.

Уже більше року був Ґольдмунд школярем у монастирі Маріяброн. Зо сто разів забавлявся він з товаришами під липами на подвір’ї й під пишним каштаном різними учнівськими іграми, в перегони, у м’яча, в розбійників, у сніжки; нині була весна; але Ґольдмунд почувався втомленим і хворим, часто у нього боліла голова, і на заняттях йому було важко залишатися бадьорим та уважним.

Одного вечора до нього звернувся Адольф, той учень, перша зустріч з яким перейшла в бійку та з яким він цієї зими розпочав вивчати Евкліда. Це було після вечері, у вільний час, коли дозволялися ігри в дортуарах, розмови в класах і навіть прогулянки у зовнішньому монастирському дворі.

– Ґольдмунде, – сказав він, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобі щось розповісти, щось смішне. Але оскільки ти весь такий зразковий і, мабуть, хочеш стати єпископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаєш на мене вчителям.

Ґольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й існувала честь школяра, вони часом суперечили одна одній, він це знав; проте, як і скрізь, неписані закони були сильнішими за писані, й він ніколи за час навчання не ухилявся від виконання цих законів честі й учнівського братства. Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу під дерева. Він розповідав, що є кілька хороших і сміливих хлопців, до яких належить і він, які перейняли від попередніх поколінь звичай, згадуючи час від часу про те, що вони все ж не монахи, втікати на один вечір з монастиря, щоб «піти на село». Порядний чоловік ніколи не відмовиться від такого задоволення й такої пригоди, а вночі вони повернуться.

– Але ж ворота будуть зачинені, – зауважив Ґольдмунд.

– Ще б пак, звісно, зачинені, але ж у цьому-то й секрет. Існують потаємні ходи, щоб непомітно проникнути всередину, це вже не вперше.

Ґольдмунд пригадав. Вислів «піти на село» він вже чув, малися на увазі нічні походеньки учнів заради таємних насолод і пригод, а це під страхом тяжкого покарання заборонялося монастирським статутом. Він злякався. «Ходити на село» – це був гріх, було заборонено. Але він також дуже добре розумів, що саме