Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Розділ ІІІ

Зміст ранкових газет викликав на обличчі Ніни Добранецької рум’янець. Вона наказала привезти усі, й не було жодної газети, яка б не помістила інтерв’ю з її чоловіком. Майже у кожній були суворі коментарі, які засуджували недбалість у клініці, котра роками була відома своїм зразковим порядком та високим рівнем знань лікарів. Деякі видання навіть вимагали відставки професора Вільчура, інші висловлювали побоювання: якщо в цій клініці таким недбалим чином поставилися до світової слави багатого пацієнта, то як там узагалі лікують звичайних людей. У всіх публікаціях також нагадувалося, що багаторічна амнезія професора Вільчура не могла не залишити сліду на сучасному стані його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навіть тих, які офіційно наука давно визнала нікчемними або навіть шкідливими.

Інтерв’ю, яке дав її чоловік, видалося Ніні занадто слабким. Цей чоловік пропустив найкращу нагоду, щоб розчавити, нарешті, цілковито знищити опонента і відкинути його від аудиторії. Зайвими були ці перебільшені компліменти на адресу Вільчура. Необхідно було чіткіше підкреслити його вік і додати щось як свідчення симптомів рецидиву амнезії. Перегорнувши газети, пані Ніна натиснула на дзвінок.

– Пан професор уже встав? – спитала вона служницю.

– Пан професор пішов уже годину тому.

– Годину тому? – здивувалася пані Ніна.

Вчора вона не бачила свого чоловіка. Про смерть Доната дізналася з надзвичайних додатків до щоденних газет. Кілька разів намагалася по телефону зв’язатися зі своїм чоловіком, але в клініці їй завжди відповідали, що він не може підійти. Він повертався додому пізно вночі, коли вона вже спала. А сьогодні перед восьмою він вийшов з дому, чого майже ніколи не робив.

– Можеш йти і приготуй мені ванну, – відпустила вона служницю.

Пані Ніна вирішила діяти. Перш за все потрібно було з’ясувати, який резонанс серед знайомих викликали статті у ранковій пресі, і постаратися схилити різні впливові особистості, щоб максимально критично поставились до особи Вільчура. Це не було надто важке завдання в атмосфері, яку створили випадки. Кожен із співрозмовників пані Ніни розумів, що пані Добранецька, як дружина заступника й найближчого співробітника Вільчура, може мати більш детальну та багатшу, ніж преса, інформацію про перебіг операції та причини смерті Доната.

І пані Ніна не розчарувала цих очікувань.

Вона мала великі контакти і вміла говорити переконливо. Як результат плітки й коментарі навколо трагічної події зростали, набуваючи форми найфантастичніших гіпотез, здогадок та підозр. Варшава була так насичена цим питанням, що воно не могло зникнути зі сторінок газет. Це не була кампанія, спрямована безпосередньо проти особи професора Вільчура, але, по суті, це був удар по його становищу у світі медицини та по славі хірурга.

Пані Ніна не належала до людей, які перебирають засобами боротьби, вона також не належала до людей, які відмовляться від будь-якого кроку, якщо цей крок може наблизити до мети. Через кілька днів саме з цієї причини у неї з чоловіком дійшло до гострої суперечки.

Під час консиліуму в одного з пацієнтів професор Добранецький почув від доктора Гриневича таке безглузде звинувачення щодо Вільчура, що навіть з почуття пристойності йому довелося заперечити. Закид полягав у тому, що в деяких випадках Вільчур замість медикаментозного лікування, нібито як знахар, вдається до «замовляння». Добранецький навіть на мить запідозрив, що Гриневич вдався до підступних провокацій щодо нього.

– Дурниці, шановний колего, – сказав він скривившись. – Як можна вірити таким недоречностям?

– Моя сестра це почула від вашої дружини, – відповів лікар.

Добранецький щось пробурмотів про непорозуміння, яке, мабуть, тут сталося, але, повернувшись додому, він почав жорстоко докоряти дружині.

– Ти дійсно не знаєш міри і не маєш почуття здорового глузду. Бо таким чином ти компрометуєш мене. Зрештою, не можна людям впарювати безглузді речі, яким жодна мудра людина не повірить.

Пані Ніна знизала плечима:

– І все ж бачиш, що повірили.

– Або вдавали, що вірять, – наголосив чоловік.

– Мій любий, будь певен: якщо про когось говориш погано, завжди тобі повірять.

– І все ж я прошу тебе, Ніно, припинити свої дії. Вільчур чудово розуміє, кому може залежати на знищенні його репутації. У його поведінці щодо мене останнім часом я зауважив більшу дистанцію й холод. Коли його вивести з рівноваги, він може сильно нашкодити мені.

– Яким чином?

– Дуже просто. Він може звинуватити мене у наклепницькій кампанії проти нього.

Жінка іронічно посміхнулася:

– Кому пред’явити звинувачення?

– Не має значення. В академічних колах, у профспілці і, ймовірно, в пресі. Не забувай, що він досі користується великим авторитетом. І одна летальна операція… не може перекреслити такий авторитет.

Професор Добранецький мав рацію. Смерть Доната не змогла знищити авторитет професора Вільчура, але серйозно похитнула його. Це дуже яскраво показали вибори під час щорічних профспілкових зборів.

Становище Вільчура все ще було настільки міцним, що Добранецький вважав за доцільне зняти свою кандидатуру на посаду голови і висунути кандидатуру Вільчура. Відбулося голосування й обрали Вільчура. Але якщо іще два тижні тому вибір був би одноголосним, то тепер він відбувся лише з невеликою перевагою голосів, кілька голосів було проти і багато утрималось.

Вільчур не був присутній на зборах. Заглиблений у свої турботи, він просто забув про них. Коли йому повідомили про результати, написав короткого листа до профспілки, заявивши, що не може прийняти посаду голови. Він виправдовувався втомою і тим, що молодші мають займати громадські посади. Насправді йому було гидко від думки, що, приймаючи посаду, йому доведеться постійно зустрічатися з тими, хто голосував проти нього, хто повірив у ганебні плітки й наклепи, які кружляють містом і знаходять відгомін у багатьох щоденниках, більше того, навіть у фахових журналах.

У нього були й інші неприємності. А саме одного дня до нього звернувся представник страхової компанії, в якій Донат був застрахований на колосальну суму. Компанія стояла на позиції, що професор Вільчур несе відповідальність за смерть співака і він також повинен сплатити страхову суму. А для Вільчура це означало розорення.

Незважаючи на це, він без вагань сказав, що готовий заплатити всю суму. Чи міг він піддаватися свідченням в суді, покладатися на висновки експертизи, виносити на денне світло усі ті підозри, які стосуються не лише його, але й Люції Канської, Кольського й багатьох інших? Вони б усі мали б постати перед судом і, безумовно, хтось із них порушив би цю справу, висунув би ці претензії, від одної згадки про які Вільчура охоплювали жах і огида.

Ні, він не міг погодитися на це.

Таким чином за один день він втратив майже все своє майно. Клініка, вілла, житловий будинок на вулиці Пулавській – усе це перейшло у власність страхового товариства. Керівництво цього товариства виявило добру волю, залишивши Вільчура на чолі клініки та призначивши йому відносно високу платню й право до кінця життя займати віллу. Завдяки цьому справу було вирішено тихо і без розголосу, на чому найбільше залежало Вільчурові. На перший погляд, нічого не змінилося. Ніхто не знав про те,