Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

5

А потім сталася ця халепа зі статтею. Сама я її не читала, як ви розумієте. Її опублікували в такому журналі, де про їжу пишуть як про стильний аксесуар: «Цього року, дорогенька, всі їдять кускус, це надзвичайно важливо». А для мене їжа – це просто їжа, чуттєве задоволення, дбайливо витворена ефемерність на кшталт феєрверка, хоч вона інколи й потребує значних зусиль, та все ж не сприймається серйозно, не є мистецтвом – на бога! – через одну дірку потрапило, з іншої вийшло. Хай там як, але одного дня статтю надрукували в одному з модних журналів. Називалась вона «Подорож уздовж Луари» чи якось так – відомий шеф-повар відвідував ресторани, що траплялися йому дорогою на узбережжя. Я його пам’ятаю: невисокий худий чоловічок, який приніс із собою в серветці власну сільничку й перечницю, а на коліна вмостив блокнот. Він скуштував мою паелью по-антильськи та теплий салат з артишоків, потім спробував шматок кунь-амана за материним рецептом, запив усе це домашнім сидром і чаркою фірмового малинового лікеру на додачу. Він багато запитував про мої рецепти, захотів відвідати кухню та сад і був у цілковитому захваті, коли я повела його в погріб і показала полиці з террінами[8] і консервацією, з ароматизованими маслами (горіховим, розмариновим, трюфельним) та оцтами (малиновим, лавандовим, яблучним). Він спитав мене, де я навчалась, і, здається, навіть засмутився, коли я розреготалась у відповідь. Мабуть, я тоді наговорила зайвого. Мені це, бачте, лестило. Пропонувала йому скуштувати те й се. Шматочок паштету рієт, кружальце сиров’яленої ковбаси. Ковточок лікеру з груш, тієї самої грушівки, яку мати зазвичай виготовляла в жовтні з падалиць, що починали шумувати одразу, як тільки торкалися землі, – їх обліплювали брунатні оси, тож доводилося збирати плоди дерев’яними щипцями… Я показала йому материн трюфель, що бережно зберігається в олії, мов комаха в бурштині, і всміхалася, спостерігаючи за тим, як він захоплено витріщає очі.

Чи розумієте ви, чого варта така річ?

Так, він потішив моє марнославство. Можливо, він ще й трохи самотній, а мені приємно було спілкуватися з чоловіком, який говорив зі мною однією мовою, зміг назвати трави у терріні, тільки скуштувавши його, і який сказав мені, що я надто гарна для цього місця та що це майже злочин…

Можливо, я трохи розмріялася. Треба було краще пильнувати.

Стаття вийшла через кілька місяців. Хтось приніс мені вирізку з журналу. Фотографія моєї млинцевої та пара абзаців.

«У пошуках автентичної гурманської кухні відвідувачі Анже можуть попрямувати до престижного закладу “Насолода у Дессанжів”. Якщо вони вчинять саме так, то безперечно проґавлять найзахопливіше відкриття моєї подорожі вздовж Луари…». Якщо чесно, я намагалася пригадати, чи згадувала при ньому Янніка. «За непоказним фасадом простого фермерського будинку творяться справжні кулінарні дива». Купа нісенітниць про «нове життя, яке творчий геній цієї жінки вдихнув у традиційну сільську кулінарію» – нетерпляче, зі зростаючим відчуттям паніки я пробігла очима статтю в пошуках невідворотного. Одна-єдина згадка прізвища Дартижан – і все, що я так дбайливо вибудувала, почне розсипатися…

Може здатися, що я перебільшую. Анітрохи. У Ле-Лавезі дуже добре пам’ятають війну. Тут є люди, які досі не розмовляють одне з одним. Деніз Муріак і Люсіль Дюпре, Жан-Марі Боне і Колін Брассо. А якою сенсацією стало те, що декілька років тому в Анже на зачиненому горищі будинку знайшли літню жінку! Батьки замкнули дочку в 1945 році, коли дізналися, що вона колаборантка. Дівчині тоді було шістнадцять. Випустили її, стару й божевільну, тільки через п’ятдесят років, коли батько нарешті помер.

А як щодо тих старих – їм зараз вісімдесят чи дев’яносто, – яких ув’язнили за військові злочини? Сліпі та хворі старигани, з пом’якшеними деменцією рисами, млявими й байдужими обличчями. Неможливо повірити, що колись вони були молоді. Неможливо уявити, що колись у цих крихких забудькуватих головах тіснилися криваві задуми. Розтрощиш посудину – і вміст витече. Спокутування такого злочину вимагає цілого життя.

«За дивним збігом обставин власниця “Малинового млинця”, мадам Франсуаза Симон, є родичкою власниці “Насолоди у Дессанжів”…».

Мені перехопило подих. Було відчуття, ніби всередині розгорівся вогонь і перекрив дихання, і я одразу опинилася на дні брунатної річки, яка стискала й втягувала мене вниз, а язики полум’я лизали горло, легені…

«…нашої доброї знайомої Лори Дессанж! Дивно, але їй не вдалося перейняти тітчині секрети. Особисто я віддаю перевагу невигадливим принадам “Малинового млинця” порівняно з елегантними (але надто примітивними!) пропозиціями Лори».

Я знову змогла дихати. Не племінник, а племінниця. Мені вдалось уникнути викриття.

Я пообіцяла собі, що надалі не допущу подібних дурощів. Ніяких більше розмов з приємними ресторанними критиками. За тиждень фотограф з якогось іншого паризького журналу приїхав брати в мене інтерв’ю, але я відмовилася з ним зустрічатись. Прохання про інтерв’ю приходили й поштою, але я їх ігнорувала. Якесь видавництво запропонувало мені випустити книгу рецептів. Уперше «Малиновий млинець» наводнили мешканці Анже, туристи, елегантні люди в нових блискучих машинах. Я завертала їх десятками. У мене були постійні клієнти й усього десять-п’ятнадцять столиків. Я не могла приймати так багато відвідувачів.

Я відчайдушно намагалася поводитись, як завжди. Відмовлялась приймати бронювання. Люди купчилися в черзі просто на тротуарі. Мені довелося найняти другу офіціантку, але загалом я не зважала на зайвий ажіотаж. Навіть коли той невисокий ресторанний критик повернувся, щоб посперечатися й переконати мене, я все одно його не послухала. Ні, я не дозволю публікувати свої рецепти в його колонці. Ні, книги не буде. Жодних фотографій. «Малиновий млинець» залишиться таким, який він є, – провінційною млинцевою.

Я розуміла: якщо опиратися й далі, вони зрештою залишать мене у спокої. Але шкоду вже було заподіяно. Тепер Лора та Яннік знали, де мене знайти.

Мабуть, їм розповів Кассі. Він оселився у квартирі неподалік від центру Парижа й, хоч ніколи не любив листуватися, час від часу писав мені. Його листи рясніли оповідками про знамениту невістку й чудового сина. Що ж, після статті та зчиненого нею галасу знайти мене стало справою їхнього життя. Вони й Кассі з собою притягнули, нібито як подарунок. Мабуть, думали, що ми розчулимося, побачивши одне одного через стільки років, але хоч його очі трохи засльозилися, мої були абсолютно сухими. У ньому мало що залишилося від старшого брата, з