Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

Зі всіх присутніх тільки Володя помітив переміну в обличчі Дани. Не промовивши ані слова, він наповнив її келих вином, не звертаючи уваги на норми пристойності. Дана непомітно висушила келих і поглянула на своїх батьків. Сьогодні щось змінилось. Мама сухо посміхалась на привітання гостей, напружившись як струна, що от-от трісне. А тато виглядав незвично піднесеним та енергійним. Її спостереження перервав Володя, запитавши:

— Ти в нормі?

— Колись буду, — не замислюючись над власними словами, відповіла Дана.

— В усіх сім’ях є скелети, змирись. Відбудеш два дні каторги та повернешся до свого звичного життя.

— Тобі пощастило з батьком! — майже з докором мовила Дана й осіклась.

— Так, тільки йому не пощастило з сином… — Володя крутив в руках ніжку келиха, наповненого водою.

— Вибач, я зовсім не те хотіла сказати.

— На правду немає сенсу ображатись. Від цього вона нікуди не зникне.

Дана щиро пошкодувала про власні нерозумні слова. Варто було припнути язика і хоч трохи подумати про когось, окрім себе. Вона зраділа коли гості почали вставати з-за столу. Антоніна Василівна запросила друзів та родичів насолодитись живим виступом відомого квартету, який виконував красиві народні пісні.

Насправді ж музична пауза мала лише одну мету: виманити усіх з-за столу, доки прислуга міняла тарілки з приладдям та подавала гаряче. В колі Комарівських вважалось гарним тоном не заважати робочому персоналу виконувати обов’язки та вдавати, ніби класової різниці не існує.

Дана не була прихильницею народної творчості, але справно аплодувала після кожної пісні. Поруч із нею стояла мама і час від часу дивно поглядала на дочку. Дана засвоїла правило: за таких обставин краще не розпочинати розмову. Проте Антоніну Василівну переповнювали емоції, що з легкістю читалось на обличчі жінки. Коли музиканти закінчили виступ вона недбало кинула гірку фразу:

— Ти таки змогла досягти свого!

— Про що ти кажеш? — уточнила Дана і відчула, як від страху долоні стають вологими.

— Я про твого батька. Він покине нас з тобою.

— Мамо, що ти собі знов навіюєш?

— У твого батька роман. До речі, його нова коханка трохи молодша за тебе. В них буде син, Дано! Він сьогодні сказав мені. Ця хвойда вже на п’ятому місяці.

— Він сьогодні розповів про це? — затишшя нарешті змінилось бурею і Дана не уявляла, як їй вціліти.

— Уявляєш? В нього нарешті народиться син! А я зостанусь доживати старість в повній самотності… — Антоніна Василівна театральним жестом змахнула скупу сльозу зі щоки й закотила очі, демонструючи дочці всю глибину власного болю.

— Мамо, мені шкода… — Дана не встигла продовжити.

— Це твоя вина. І тільки твоя. Якби ти добре поводилась ми б і досі були щасливою родиною. — нарешті Антоніна Василівна перейшла  до улюбленої частини – звинувачень.

Дана, певно, мала жахливий вигляд. Бо за кілька секунд поруч з’явився Володя, ніби чарівний джин, що намагався виконати єдине бажання своєї хазяйки – втекти якнайдалі. Він швидко відвів подругу в будинок, вигадавши якийсь незначний привід. Антоніна Василівна навіть не встигла заперечити знахабнілому похреснику. Жінка лише невдоволено свердлила очима дві постаті, що швидко віддалялися.

Земля гойдалась під ногами Дани. Вона намагалась звалити жінку і поглинути, мов зловіще болото. Якби Володя не тримав її руку так сильно, то, мабуть, Дана полетіла б додолу наче камінь. Батько не вперше зраджував дружину, але досі завжди обирав їхню родину. Він десятиліттями мріяв про спадкоємця – хлопчика, що продовжить його рід. І от цей момент настав. Якась молода жінка без принципів і моральних орієнтирів вирішила ощасливити літнього багатія.

Дані було соромно згадувати, як колись вона мріяла, щоб батьки розлучились. Тоді, коли в них обох був шанс змінити своє життя на краще. Правильно люди кажуть: бійся власних бажань, бо вони обов’язково втіляться. От і бажання Дани стало реальністю, що обіцяла їй жахливі наслідки. Вона з острахом думала про те, якою стане мама після розлучення. Її батько міг втекти з корабля, що роками тонув, а Дана – ні.

Володя привів її у вітальню та стурбовано вивчав поглядом. Він терпляче чекав, коли до неї повернеться здатність розмовляти. І чим вона заслужила такого друга? Дана ледь розкрила рота, щоб подякувати:

— Ти мене врятував.

— Пусте! На те й потрібні друзі. — Володя дивно відвів погляд, ніби не міг дивитись в очі подруги.

— Ти знав, що в нього хтось є? — спустошено мовила Дана і глянула на портрет батька, що висів над каміном зі світлого мармуру.

— Якщо вірити пліткам – в нього постійно хтось є. Що трапилось цього разу? — Володя розслабився, ніби очікував гірших питань.

— Його коханка завагітніла. П’ятий місяць. — Дана мало не розсміялась, усвідомивши, що говорить про власного батька.

— Посидь тут. Я дещо прихоплю й підемо на наше місце.

Дана не відреагувала на його слова. Вона все ще дивилась на портрет батька. А поруч висіло зображення матері. В цих двох окремих світлинах вміщувалось усе життя її родини. Кожен закривався в собі, ховаючи у серці секрети, біль та власні бажання. Вони жили в абсолютній самотності, хоч і були сім’єю. Але найбільшу таємницю берегла Дана, боячись розповісти комусь про найгірший вчинок, що тінню слідував за нею з дня її тринадцятиріччя…