Читати книгу - "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"

– А чого трійка?! – знов обурилась руда. – В мене всі інші іспити на «відмінно»! Майже всі…

– Світано! – підтиснув губи брат. – Ще одне слово…

– Гаразд, гаразд! – здійняла примирливо руки сестра. – Трійка – так трійка. Переживу, – буркнула наостанок.

– Де її речі? – все ще сердито гримнув він на сестру.

Та прожогом кинулась в передпокій й за мить повернулась з обома клунками:

– Все на місці.

– Точно? – примружився брат.

– Не точно, – вклинилась Ірина. – Ікри нема.

– Тобто? – недобре зиркнув він на сестру.

– А чому я одразу?! – скинулась та.

– Я її… фамільяру згодувала, – розгублено блимнула на них Ірина. – Не можна було?

– Ну, подумаєш, прив’язка до Зоревія тепер буде, – спокійнісінько знизала плечима Світана.

– Іспит по взаємодії з фамільяром – перездаватимеш мені особисто, – процідив брат.

– А як же свята, Світанчику?! – проскиглило дівчисько.

– Після свят, – ошкірився він, підхоплюючи клунки й рушаючи на вихід. – Прошу, – прочинив двері перед Іриною.

На подвір’ї дівчина зупинилась, роззираючись довкола. Поки плелась за фамільяром, практично нічого й не бачила, та й не до того було з переляку. Тепер же зимовий ліс постав перед нею в усій своїй казковій красі. Засніжені дерева мінились під кольоровим сяйвом неба, що лиш віддалено нагадувало північне, оскільки було значно багатшим на відтінки. А саме небо вигравало так, наче хто влаштував змагання фарб між собою.

Ірина зітхнула навіть не розуміючи причини свого смутку. Ця пригода начебто більше дошкулила їй, але чомусь хотілось її продовження.

– Як вас звати? – висмикнув її з роздумів чоловік.

– Ірина, – сумно усміхнулась вона. – А вас?

– Світан, – він ніяково знизав плечима. – Батьки помішались на цьому імені й назвали ним і мене, й цю дрібну заразу.

– Приємне ім’я, – ледве усміхнулась вона, відчуваючи, як до горла підкочує противний клубок.

– Дякую. Вашу руку, Ірино, – чоловік простягнув їй долоню.

Вона неспішно вклала в неї свої пальці:

– Ми… просто звідси перенесемось?

– Так. Може трохи запаморочитись, але це швидко минеться, – він обережно стиснув її руку. – Заплющте очі.

Ірина прикрила повіки й відчула, як в обличчя жбурнуло сирим повітрям. В голові все перемішалось, і якийсь час вона взагалі не розуміла ні де вона, ні що з нею відбувається.

– Дівчино, – хтось термосив Ірину за плече, – з вами все гаразд?

Вона розплющила очі й струснула головою, намагаючись прийти до тями. Останнє, що пам’ятала – це виск гальм. Але зараз вона стояла на пішохідній доріжці і її притримував за плечі якийсь чоловік.

– Ви мене чуєте? – занепокоєно зазирав він їй в обличчя.

– Що… що сталось? – захриплим голосом перепитала вона.

– Ви ледь під машину не втрапили, – просвітив її незнайомець.

Ірина дивилась в його яскраво-блакитні очі й не могла ніяк зрозуміти: де вона їх бачила?

– Дякую, – пробурмотіла злякано.

– Давайте я вас проведу, – підхопив він під руку дівчину, утримуючи в іншій її пакети з продуктами, – а то за кілька годин Новий рік, а вас трусить, мов осиковий лист.

Ірина кивнула, миттю здивувавшись сама собі: з яких пір вона стала так легко довіряти незнайомцям?

– Я ж казала! – пирхнула дивна, майже руда сова, турляючи білу сову, що сиділа поруч з нею на дереві, під котрим якраз пройшла та парочка. – Він не утримається!

– А пам’ять їй заблокував! – пирхнула біла.

– Хрумчику! – блимнула своїми очиськами руда. – Ти дуже погано знаєш мого брата. Він хоч і противний, але чудово розуміє, що ритуал пошуку істинної пари за просто так не спрацьовує. А з його характером – варіант, скоріш за все, один єдиний – ось цей! І притягує він ту, що знаходиться найближче. А, якщо найближче – це в ось такому світі, то ловити йому більше нема чого. І, як тільки до нього це остаточно дійде, я, як об’єкт його тиранства, дуже швидко втрачу свою значущість – йому буде вже не до мене. А там, може, й подобрішає. Бо ще чотири роки його знущань на іспитах – я не витримаю.

– А пам’ять?! – наполягав білий птах.

– Та далась вона тобі! Розблокує, коли все перевірить, – вона раптом хихотнула, хоча довкола рознеслось совине «пугу». – Це ж він тут святкуватиме – гарантовано! Батьки – на острови гайнули. А я – вільна птаха! Можна компанію гукнути.

– Ні-і-і, – простогнала біла сова.

– Не занудствуй, Хрумчику! Повертаємось!

Зірвавшись в політ, обидва птахи розчинились просто у повітрі, але в темряві цього вже ніхто не помітив.

Кінець