Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"

Тому я рвучко спустилась до кінця сходів і відкрила двері.

Себастіан стояв поряд з батьком і вже збирався щось відповісти і тут, побачив мене.

Його погляд зробився чіпким, очі ковзнули по моєму лицю, спустились нижче, трохи затримались на грудях. Я раптово відчула, що щоки починають горіти.

– Ось про це я і кажу, ти занадто багато їй дозволяєш! – проговорив сердито.

Не сказавши більше ні слова він пройшов повз мене, наче я була частиною інтер'єру.

– Дядьку, я вас прошу, дуже прошу, нічого йому не кажіть більше! Це не допоможе! До того ж, я звикла саме до такого Себастіана і не уявляю, що він може бути іншим.

Це була правда.

– Ну добре, добре. Їдь вже. – дядько посміхнувся і торкнувся губами моєї щоки – Веселись, кристал зв'язку з тобою?

– Так, звичайно. У сумочці.

– Ох, ці вже ваші дівчачі сумочки, і що тільки в них можна запхати? Ну, біжи!

На дворі мене чекала карета, запряжена Кригами – портал до театру знаходився у центрі міста.

Я любила їздити у кареті, дивитись у вікно, думати про щось приємне. До того ж, Криги – величезні чорні крилаті коні, майже не торкались  копитами землі. В дитинстві я уявляла, що лечу, а не їду.

Але сьогодні, думки знов і знов повертались до Бастіана. Чи може він дійсно бути іншим, він же цілував ту дівчину, і був ніжний, напевно. А яка, ця його ніжність?

Чи міг би він бути ніжним зі мною?

Я спробувала уявити собі Себастіана, який би дивився на мене з любов'ю. Стоп, що!?

– Перестань дурепо! – сказала сама собі – Тільки цього не вистачало!

За вікном проносились високі будинки, зелені сади, осяянні магічними ліхтарями. Ідеальна картинка ідеального світу. Ніде не побачиш бруду або запустіння, все квітне цілий рік. Проте, таке життя, тільки для магів та магинь, і те, не для всіх.

А для таких, як Бастіан. Серед людей бувають сильні маги, та це рідкість. Здебільшого магію наслідують. Наш світ розділила магія, я ніколи не була в немагічних кварталах, але чула, що там далеко не так затишно.

– Тпррууу! Приїхали, панночко!

Хрипкий голос кучера вирвав мене із царства власних думок.

– Дякую, Альфред.

Він допоміг мені спуститися і я одразу ж побачила портал у центрі невеличкого зеленого скверу. Арку прикрашали тисячі маленьких кольорових рибок, що розбігалися, або ж краще сказати, розпливалися по різних сторонах, варто тільки піднести до них руку. Деякі рибки світились, і здалеку здавалось, ніби арка сяє сама по собі.

Неподалік я побачила Глорі у червоній сукні і з квітами у волоссі.

– О, добрий вечір, чарівна панно, чи можна вас вкрасти? – пробасила я.

– Ой, та вкрадіть вже мене хоч хтось звідси! – пропищала Глорі у відповідь і ми розсміялись.

– Давно чекаєш?

– Та ні, просто трохи нудно тут самій. Ну що, готова?

– Так!

– Тоді вперед!

Ми взялись за руки й увійшли до порталу, легке відчуття невагомості – і ось ми вже посеред величезного холу.

Скільки разів тут була, та все одно дивує! На стінах скрізь дзеркала з номерами зверху, підлога схожа на шахову дошку, великі чорно-білі квадрати.

Як тільки виходиш з порталу на підлозі загоряється золотиста стрілка-вказівник. Наша підвела нас до дзеркала номер чотири. З іншого боку з'явився молодий русал у фраку та білій сорочці, що виглядало досить кумедно в комплекті із хвостом. Він простягнув крізь дзеркало червону оксамитову шкатулку. Усередині лежали дві маски, які ми поспішили надіти. Відчуття були такі, наче ти занурив лице у воду, але при цьому можеш дихати. Після цього ми схопили русала за руки і він провів нас крізь дзеркало.

Ми натурально пливли тримаючись за нашого провідника, аж допоки не побачили величезну сцену, утворену різнобарвними коралами. Перед нею стояли стільці с магічними пасками.

Русал усадив і пристебнув нас. Ми подивились одна на одну і посміхнулись, наші сукні трохи коливались, а волосся просто розпливлось у різні сторони.

– Ніколи до цього не звикну. Сьогодні небагато людей. – зауважила Глорі й помахала Офелії, що сиділа за два ряди від нас. Та махнула у відповідь і одразу ж відвернулася.

– Навіть не можу сказати, що я засмучена з цього приводу. Тепер, я майже перестала існувати для таких, як Офелія.

Глорія співчутливо подивилась на мене і стиснула мою руку.

– Не зважай на них.

Тим часом магічні софіти у залі згасли і виблискувала тільки сцена.

– Сьогодні знов русалка і принц? – запитала мене немолода магесса, що сиділа поряд

– Так, але це новий варіант.

Історія, взагалі то, була не нова, сама по собі.

Русалка закохується у принца, приходить на землю, заради нього, але він її не любить, збиткується з неї, і врешті-решт вбиває на потіху своїм друзям.

Все це супроводжується піснями від яких щемить серце, тож, якщо вам є про що поплакати – це ідеальне місце.

Одначе, сьогодні історію трохи змінили. Русалка викрала принца, та нічим хорошим це не скінчилось. Її народ вигнав їх і їм довелося йти до магесси, щоб принц мав змогу дихати під водою. Принц закохався у магессу, а русалка від розпачу наклала на себе руки.

– Хоча б раз у цих вистав був щасливий кінець! – сказала  Глорія коли ми вийшли з порталу  – Ну, чому їм було не піти до старої і страшної магесси?

– Не знаю, може вони люблять страждання? А може, така історія колись вже траплялася? Ти як думаєш?

– Хто зна? Можливо. Слухай, ще тільки десять, може, підемо до кондитерської? Щось від цих страждань так їсти захотілось!

Глорі подивилась на мене голодними очима.

– Добре, пішли. Тільки напишу дядьку, що затримаюсь.

Витягнувши кристал, швиденько настрочила повідомлення.

Територія кондитерської була зачарована на вічне літо – сонце, метелики, столики посеред зеленої галявини.

– Що бажаєте дівчата? Торт Дівочі Сни або ж десерт Манна Небесна – новинки! – приязно посміхаючись, запитала офіціантка.