Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

не відають, що нема нічого дужчого і більшого від води. Людська зарозумілість не знає меж, і якийсь мудрагель, що ніколи й не нюхав солоної води, часом гадає, ніби він більше тямить від того, хто об’їхав мис Горн[11]. Ні-ні, наша земля — це не що інше, як острів, а коли казати правду, все те, що не земля,— є вода.

Молодий Вестерн пройнявся глибокою повагою до бувалого моряка, що служив на океані, бо й сам часто мріяв про океан; то все ж він мав природну повагу й до широкого плеса, на якому виріс і яке в його очах було не без своїх принад.

— Те, що ви кажете, сер,— скромно відповів він,— може, й слушне, коли йдеться про Атлантичний океан, але тут, на Онтаріо, ми з повагою ставимося й до суходолу.

— Це тому, що ви всі у землі на замочку,— відповів, щиро регочучи, Кеп.— Але годі-бо: он уже йде Слідопит, як його у вас величають, несучи дерев’яні таці, на яких парує смаженя, і запрошує нас пригоститися; а правди ніде діти: на морі олениною не поласуєш, Добродію Вестерне, бути люб’язним з дівчиною в твоєму віці — річ не важча, ніж, скажімо, знайти кінець кормового фала[12] тому якщо ти приглянеш за тарілкою та чашкою мого Магнітика, доки я закушуватиму зі Слідопитом та нашими друзями-індіянами, вона, не сумніваюся, завважить це.

Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн якнайкраще догодив Мейбл, і вона надовго запам’ятала лагідну чоловічу турботу молодого матроса у цю першу їхню зустріч. Він підсунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний кавалок смаженої оленини, приніс ковток чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м’яким, але щирим поводженням — даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше — жадана, як тоді, коли вона іде від юнаків до їх однолітків-юнок, від мужнього до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшості представників дужчої статі, котрі проводять своє життя, позбавлені товариства статі слабшої, відзначалося такою запопадливістю, щирістю та лагідністю (хоч і без умовної витонченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замінювали відсутність лоску. Залишмо цих недосвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повернімося до гурту, в якому дядечко Кеп з притаманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.

Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев’яної таці з оленячою смаженею, а в розмові, яка зав’язалася при цьому, проявлялися характери людей, що складали це різнорідне товариство. Індіяни їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різних питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював Свій погляд.

А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим записати його.

— Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своєму житті, добродію Слідопите,— вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмачніші кусні оленини.— Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше — все вода, а ваше — все земля.

— А чого, нам теж трапляється мати справу з водою у наших щоденних мандрах і походах,— заперечив йому білий співрозмовник.— Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж рушницею та мисливським ножем.

— Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї[13], пускати лот[14], керувати штурвалом[15] і лотлінню[16], відпускати риф-штерт[17] а чи такелаж[18]?Весло — без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?

— Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.— Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, що мешкають у містах, бо жодного разу ще мені не довелося здибати серед них такого, що умів би без промаху стріляти з рушниці а чи натрапити на слід у лісі.

— Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як живуть в інших країнах (я це називаю глянути в обличчя природі), якщо хочете, щоб він зрозумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мого свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша всякої іншої на світі, а врешті — хто він? Піхтура — і більш нічого. Сержант, точніше — не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я із свого обов’язку одразу ж розтлумачив їй, хто він та що вона може чекати од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у люди: кажуть, він там неабиякий чоловік у форту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.

— Ремесло піхотинця — теж почесне, за умови, звичайно, коли він воює на боці правих,— відповів Слідопит.— А що французи завжди погані, а його священна величність і паші колонії стоять за праве діло, то, я вважаю, у вашого сержанта і сумління чисте, і слава добра. Знаю по собі, я ніколи не мав солодшого сну, як після того, коли давав доброго чосу мінгам, хоча я завжди дотримуюсь правила: воювати, як личить справжньому білому, і ніколи — так, як індіянин. Ось візьмімо хоча б Змія, наприклад. Він має свої звичаї, а я — свої, проте за всі довгі роки, відколи ми воюємо вкупі, ні він, ні я жодного разу навіть і в думці не мали чогось поганого про те, хто з нас і як робить. Я