Читати книгу - "Серце пітьми"

сіяла смерть посеред життя, а береги поволі перетворювалися на болота, де мулисті потоки заливали покручені мангрові дерева[20], які, здавалося, корчилися перед нами в безсилому розпачі. Щоразу ми відпливали настільки швидко, що я не встигав здобути жодних більш-менш чітких вражень про ту чи іншу місцевість, але поступово у моїй душі росло невиразне, проте гнітюче зачудування. Все довкола нагадувало мені виснажливе борсання у нічних жахіттях…

Збігло добрих тридцять днів, перш ніж я побачив гирло великої ріки. Ми кинули кітву[21] навпроти урядової будівлі. А проте, щоби стати до роботи, мені треба було ще подолати сотні дві миль. Тому, щойно трапилася нагода, я вирушив у місце, розташоване за тридцять миль горіріч.

Плив я на маленькому морському пароплаві. Капітан його був шведом, і, дізнавшись, що я теж моряк, він запросив мене на місток[22]. Це був худорлявий відлюдькуватий молодик з довгим світлим волоссям, який, ідучи, човгав ногами. Щойно ми покинули маленьку миршаву пристань, як він зневажливо кивнув у бік узбережжя.

— Жили тут? — спитав.

— Так, — відповів я.

— Непогані хлопці, ці чиновники, еге ж? — продовжив капітан, ретельно добираючи англійські слова, з відчутною гіркотою в інтонаціях. — Просто дивовижно, на щó йдуть деякі люди заради кількох франків на місяць. Цікаво, щó з ними стається, коли вони опиняються у внутрішніх районах країни?

Тож я й сказав йому, що невдовзі матиму нагоду дізнатися про це.

— Ти ба! — вигукнув він, посунувшись убік, але уважно дивлячись уперед, і продовжив: — Не будьте таким упевненим. Якось я віз чоловіка, який повісився дорогою. Він теж був шведом.

— Сам повісився? Чого б це раптом? — скрикнув я у відповідь.

Утім, капітан і далі уважно дивився вперед.

— Хтозна… Може, йому забагато було сонця… Чи цієї землі…

Урешті-решт ми випливли на широке. Перед нами вигулькнула скеляста круча, насипи на березі, хати на пагорбі, інші будівлі із залізними дахами, що були розкидані серед ровів чи тулилися до укосу. Безперервний шум від порогів, розташованих вище на ріці, правив за звукове тло для цієї картини спустошення. Навколо, як та мурашня, сновигала тьма-тьмуща людей: здебільшого голих чорношкірих. У річку врізався мол. Час до часу сліпуче сонячне світло ставало нестерпно яскравим і заступало собою увесь обшир.

— Онде розташована ваша компанія, — мовив швед, указуючи на три дерев’яні баракоподібні будівлі на кам’янистому схилі. — Я накажу занести туди ваші речі. Ви сказали чотири коробки?.. Гаразд, прощавайте.

Спершу я наштовхнувся на котел, що валявся в траві, а потім нарешті знайшов стежину, яка вела на пагорб. Вона петляла, оминаючи валуни і маленьку вагонетку, що лежала колесами догори. Одного колеса бракувало. Вагонетка була цілком непорушною і нагадувала кістяк мертвої тварини. Потім я натрапив ще на кілька уламків зруйнованих машин і на іржаві рейки. Ліворуч купкою росли дерева, під якими був затінок, і там, схоже, ворушилися якісь темні істоти. Я примружився: шлях був крутий. Праворуч заграв ріжок, і я побачив, як кудись побігли чорношкірі люди. Важкий і глухий удар стрясонув землею, зі скелі бухнув дим, і все стихло. Але на поверхні кручі нічого не змінилося. Тут будували залізницю. Круча нікому не заважала, а ці безглузді вибухи були просто таким собі способом довести, що тут щось узагалі робиться.

Легеньке брязкання позаду змусило мене повернути голову. Шестеро чорношкірих один за одним піднімалися стежкою. Виструнчені, вони йшли важко й повільно, утримуючи на голові невеликі кошики, повні землі, і оте брязкання лунало в такт їхньої ходи. Навколо їхніх стегон було пов’язане чорне шмаття, короткі кінці якого теліпалися туди-сюди, наче хвостики. Я міг бачити усі їхні ребра і усі суглоби на кінцівках, що нагадували вузли мотузки; кожен чорношкірий мав на собі залізний нашийник, а всі нашийники були з’єднані ланцюгом, який звисав між нещасними, ритмічно брязкаючи при кожному русі. Ще один вибух з боку скелі нагадав мені про бачений раніше військовий корабель, що обстрілював берег. Звук був таким само зловісним, але, навіть задіявши найбурхливішу фантазію, цих людей годі було вважати ворогами. Їх назвали чомусь злочинцями: суворий закон, як і смертоносні снаряди, налетів на них із моря, мовби якась незбагненна таємниця. Їхні виснажені груди важко здіймалися в єдиному пориві, люто розширені ніздрі тремтіли, очі незмінно дивилися вгору. Вони проминули мене дюймів за шість, навіть не глянувши, із кам’яною байдужістю, властивою цим нещасним дикунам. За ними, тримаючи на плечі гвинтівку, сумно сунув один із «неофітів» — цей виплодок нового ладу. На ньому була формена куртка, на якій не вистачало одного ґудзика. Побачивши на шляху білу людину, він завбачливо узяв зброю «на караул». Це була звичайна обачність, адже здалеку білі люди дуже схожі один на одного, а тому бідолаха не знав, із ким звела його доля. Та він швидко заспокоївся і з широкою лукавою посмішкою, яка відкривала його білі зуби, кинув погляд на своїх підопічних, — либонь, сприйняв мене за побратима у своїй високій місії. Зрештою, я й справді доклався до цієї великої справи, яка вимагала від усіх вживати такі жорстокі і, очевидно, справедливі заходи.

І замість іти вгору, я повернув і спустився ліворуч. Мені не хотілося бачити цих скованих ланцюгами людей, що піднімалися на пагорб. Ви знаєте, я не якийсь там пестунчик, мені доводилося і битися, і захищатися. Інколи я оборонявся, інколи нападав — і це був лишень один із способів захисту, — не панькаючись, бо того вимагав триб життя, яке я провадив тепер чи тоді. Я бачив демона насильства, і демона жадібності, і демона хтивості, але то були впливові — наче зірки! — пожадливі, червоноокі біси, які підбурювали й спонукали людей — людей, кажу я вам. А стоячи на тому пагорбі, я збагнув, що під сліпучим сонцем тієї землі змушений буду познайомитися ще й із млявим, лицемірним і підсліпуватим демоном хижої безжальної глупóти. Та наскільки підступним він може бути, я дізнався лише через кілька місяців, здолавши ще тисячі миль відстані… На мить я завмер, нажаханий, ніби мене зупинила якась пересторога. Потім, врешті, спустився з пагорба і подався у бік дерев, які я вже бачив раніше.

Обійшов велику рукотворну яму, вириту на схилі, призначення якої для мене так і залишилося незрозумілим: це був не кар’єр і не місце, звідки видобували пісок, а просто яма. Можливо, її поява була пов’язана зі шляхетним бажанням дати злочинцям бодай якусь роботу, не знаю… Потім я мало не впав у дуже вузьку ущелину, такий собі рубець на схилі пагорба. Там я угледів звалені