Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

її руку, щоб спрямувати, куди слід, а його губи розтулилися, щоб повернути цілунок, й промимрили ім’я коханки. Елена почула ім’я матері, але замість відсахнутися сильніше притислася до нього. Берналь обхопив її за талію й умостив на собі, розпочавши перші любовні рухи. Щойно коли відчув грудьми неймовірну тендітність цього кощавого пташеняти, спалах свідомості осяяв морок його сну і чоловік розплющив очі. Елена відчула, що його тіло напружилося, він вхопив її за ребра й жбурнув на підлогу — вона впала, але одразу підвелася й метнулася до нього, щоб знову обійняти. Берналь дав їй ляпаса й вистрибнув з ліжка, нажаханий бозна-якими прадавніми табу й химерами.

— Зіпсоване дівчисько! — крикнув він.

Прочинилися двері, і на порозі постала сеньйорита Софія.

Наступні сім років Елена провела в інтернаті при монастирі, ще три — в столичному університеті, після чого почала працювати в банку. Тим часом матір узяла шлюб зі своїм коханцем, і тепер вони вдвох давали раду пансіону й навіть накопичили достатньо грошей, щоб переїхати в невеличкий сільський будиночок, де подружжя вирощувало на продаж гвоздики та хризантеми. Соловей повісив свою афішу в позолоченій рамці, але більше не співав по ночах, і ніхто за ним не сумував. Він ніколи не супроводив дружину, коли та провідувала дочку, й не розпитував про неї, щоб не труїти собі душу, проте часто думав про дівчинку. Пам’ять зберігала її давній образ, роки не торкнули його: для Берналя вона залишалася хтивим створінням, пойнятим любов’ю, яку він відкинув. Насправді з плином літ образ цього кощавого пташеняти, цієї ручки на його животі, цього дитячого язика у нього в роті дедалі більше оволодівав уявою Берналя, аж поки перетворився на нав’язливу ідею. Обіймаючи обважніле тіло дружини, він мусив зосереджуватися на своїх видіннях, боязко воскрешаючи в пам’яті Елену, аби розбуркати дедалі примарнішу хіть. У зрілі роки він ходив до крамничок із дитячим одягом і купував бавовняні трусики, щоб втішатися, пестячи їх і себе. Потім соромився цих нестямних хвилин і спалював трусики або закопував десь на подвір’ї, по-дитячому намагаючись про все забути. Йому подобалося блукати поблизу шкіл і в парках і дивитися здаля на дівчаток, котрі на якусь мить повертали його в безодню того незабутнього четверга.

Елені було двадцять сім років, коли вона вперше приїхала до матері, щоб познайомити зі своїм нареченим, армійським капітаном, який уже давно просив її руки. Молоді прибули прохолодного листопадового надвечір’я; наречений вбрався у цивільне, аби не видатися надто гордливим у військовому мундирі, а Елена була вся увішана подарунками. Берналь із юначим нетерпінням чекав на ці відвідини. Він подовгу вдивлявся в своє віддзеркалення у люстрі, вивчаючи власне лице, запитуючи себе, чи завважить вона переміни в ньому, чи в її уяві Соловей залишився непідвладним руйнівному часові. Берналь підготувався до зустрічі, зваживши кожне своє слово й уявляючи всі ймовірні відповіді. Та він не передбачив одного: замість палкого створіння, через яке в нього краялося серце, перед ним постала сувора й боязка жінка. Берналь почувався так, ніби його зрадили.

Коли посутеніло, перша радість од зустрічі минулася й матір з дочкою встигли переповісти одна одній останні новини, стільці винесли на подвір’я, щоб посидіти в холодку. Повітря було просякнуте пахощами гвоздик. Берналь запропонував випити вина, й Елена пішла з ним по келихи. Кілька хвилин вони залишалися вдвох у невеличкій кухні. І тоді чоловік, який так довго чекав цієї нагоди, затримав руку жінки й сказав їй, що все те було жахливою помилкою, мовляв, того ранку він спав і не тямив, що робить, мовляв, у нього в думках не було жбурляти її на підлогу й ображати, тож він благає, щоб вона зглянулася й вибачила йому, може, це поверне його до тями, бо всі ці роки пекуча думка про неї переслідувала його, псувала кров і ятрила душу. Елена здивовано гляділа на чоловіка, не знаючи, що відповісти. Про яке зіпсоване дівчисько він говорить? Для неї дитинство залишилося далеко позаду, біль цього першого, знехтуваного кохання був заблокований в якомусь непроникному закутку її пам’яті. Вона зовсім не пам’ятала того давнього четверга.

Кларіса

Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуалісти. Її дитинство минуло в заростях папороті та в опромінюваних світильниками галереях. Дні в ті часи спливали повільно. Кларіса так і не призвичаїлася до нинішніх шалених ритмів, мені завжди здавалося, що вона застигла в повітрі кольору сепії на портреті з минулого століття. Мабуть, колись вона мала тонкий стан, легку ходу і профіль, наче викарбуваний на медальйоні, та коли я познайомилася з нею, це вже була дивакувата старушенція з випнутими, немов два маленьких горбики, плечима, а її голову вінчав жировик завбільшки з голубине яйце, навколо якого Кларіса намотувала сиве волосся. Її кмітливий і глибокий погляд міг проникнути в найпотаємніші закутки зла й повернутися неушкодженим. За свій довгий вік вона набула слави святої, і після її смерті багато хто тримає фотографію Кларіси в домашньому вівтарі, поруч із святими образáми, аби просити її про допомогу в якихось незначних справах, хоча Ватикан не визнав і, либонь, ніколи не визнає її як чудотворницю, адже благодіяння Кларіси дещо своєрідні: вона не зціляє незрячих, як свята Лусія, не знаходить самотнім жінкам чоловіків, як святий Антоній, проте подейкують, нібито вона допомагає у випадках тяжкої вагітності, рекрутського набору та гнітючої самотності. Її чудá скромні та недоказові, але такі◦ж необхідні, як надзвичайні дивовища церковних святих.

Я познайомилася з нею в юності, коли працювала служницею в Сеньйори, або нічної дами, як називала Кларіса жінок цієї професії. Вже тоді Кларіса скидалася радше на дух, аніж на людину: здавалося, ще мить і вона відірветься від підлоги й вилетить у вікно. Мала руки знахарки, і ті, хто не могли заплатити лікарю або зневірилися у традиційній науці, чекали своєї черги, щоб Кларіса погамувала їхній біль чи вберегла від нещастя. Моя господиня зазвичай кликала Кларісу, щоб та приклала руки їй до спини. Кларіса мимохідь копирсалась у Сеньйори в душі, намагаючись змінити її життя й настановити на праведну путь, однак моя господиня не квапилася виходити на ту путь, бо мусила◦б відмовитися від свого бізнесу. Десять-п’ятнадцять хвилин — залежно від інтенсивності болю — Кларіса дарувала їй цілюще тепло своїх долонь, а тоді випивала склянку фруктового соку як плату