Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— То розумію. Чоловік на позицію їде як пан.

— Пан не пан, але їде,— скривився Зварич. — Ця їзда мені всі кості порахує.

— Придасться колись до статистики стрілецьких костей,— потішав його Качур.

— А ти вже свої порахував?

— Костей ні. Але зуби вже мені рахували. На кацапськім вічу коло Дрогобича.

— Ов! То я не знав, що ви «потерпівший за народню справу»,— закепкував Леонтинський.— Чому не було цього скорше сказати? Ми вас майже недоцінювали.

— Прошу. Можете тепер пошанувати. От пересядьтеся на моє місце, а я піду на ваше!

— З охотою. Але, бачите, часу нема. Чуєте, як за нами там розпитують.

Із-за гори що раз, то сильніше гуркотіли гарматні вистріли і час до часу зривався такий лопіт, мов шум далекого водопаду.

— Битва йде, — сказав Перфецький.

Кожний це знав уже від години, але чомусь ствердження цього факту потрясло всіма. Дивна сумішка почувань: страху і цікавости, відваги і гордости заволоділа душами хлопців. Урвалися розмови, затихли перекликування. Кожний наслухував щільно, вп’яливши очі в гористу далечінь...

Останнє село перед Верецькими...

Тут уже видно було, що недалеко відси йде бій. Гуртками перед ворітьми стояли селяни, а на кожній хаті, то застромлений у стріху, то повішений над дверми, виднів святий образ. Це на випадок приходу москалів. По селянах видно було, що і боялися, і цікаві були на них. Бичувалося навіть, що немов радіють з їх приходу.

А може, ця радість відносилася до жидів?!

Жиди ніде так рясно не обсіли українських сіл, як на закарпатській верховині. В кожнім селі було кільканадцять, а то й кількадесят жидівських хат. І в цьому селі, яке ось проїжджали стрільці, немало їх було.

Все це тепер вилягло на вулиці з клунками, дітьми і худобою. Тікали зі своїх загород, мов перед пожаром, одні наперед других, поштовхуючись і лементуючи. Здається, що ні в сні не ввижалося їм ніколи, що будуть тікати перед москалями. Тому та гарячковість, той страх, та безпам’ять.

Вози в’їхали між утікаючих. Перестрашені жидиська розступалися з дороги, кланялись низько, немов просили оборони і опіки перед ворогом.

— Все-таки бідні люди,— сказав сентиментально Леонтинський.

— Не зашкодить, як собі трохи гальоп вироблять,— посміхнувся їдко Качур. — Докучили вони народові. Дивіть, скільки їх з одного малого села тікає!

Якась стара жидівка вовтузилася зі своїм клунком і не могла завдати собі його на плечі. Мале жиденя стояло перестрашене коло старої і ревіло на всі голоси. Жидівка то зацитькувала дитину, то знов бралася до клунка. Але ніяк не могла собі порадити. А час не стояв, а громада втікачів чимраз далі відходила, а гармати що раз, то частіше гримали за горою.

Саме було під горб, і вози пішли поволі. Качур, не надумуючись, скочив з воза і поміг жидівці завдати на плечі клунок. Дякувала йому очима і головою, говорила щось по-мадярськи, але Качур не слухав. Швидко вискочив на віз і немов стидався свого вчинку.

— Що зробить сама насеред дороги! — оправдувався. — Якась, видно, вдовиця...

— Не маєте чого оправдуватись,— промовив Леонтинський,— я сам поміг би, якби не нога.

— І не страх за добре місце,— додав Зварич.

При першім розгалуженні доріг жиди скрутили вбік і пішли в гори. Вози зі стрільцями поїхали просто.

Виїхали на горб. Під ними вдалині лежали Верецькі — остання їхня ціль.

В яркім сонці блистіла стяжка річки, червонілися череп’яні дахи економії, блимали вікнами малі бойківські хати. Там, біля Верецьких, ішла битва. Гармати вже не гуділи, а ревли. Гук вистрілів котився далеко та широко і стосотним відгомоном бився по горах. А коли врешті стихав, нісся горами торохкіт скорострілів і крісів, мовби хтось величезним решетом горох вичиняв.

Перший раз ішли хлопці в правдивий бій. Не було сумніву, що нині стануть око в око з ворогом, почують свист куль, вибухи гранат, побачать смерть... І враз у них порвалося щось у душі. Груди наповнились незнаною радістю, очі засвітились неприродним огнем. Так! Ідуть у бій, де жде на них кров, рани, смерть, але це все не тільки їх жде. Те саме буде й ворогові, що старається пройти гори, як пройшов уже галицькі доли...

Несподівано зірвалася на першім возі пісня:

Ой з-за гори чорна хмара встала.

То не хмара — молоді гусари...

А за першим возом підхопив другий, третій, десятий:

Попереду їдуть генерали,

А позаду б’ють у барабани.

Били не барабани, а гармати, і не позаду, а попереду — над Верецькими.

***

Зварич мав іти з приказом. Його чета лежала в запасі за церковкою на горбі, а три інші чети були в лінії.

Станув за грубим деревом і докладно розглянув положення.

В долі лежали Верецькі, як на долоні, таке ще недавно живе, рухливе містечко, тепер знову завмерле. Здається, ні живої душі в ньому. Але це тільки так, на око. Повне воно людей, одні жиди ще вчора димом здиміли. Решта все замкнулося наглухо в хатах і ні носа надвір не показує. Але й так коли добре придивитися, то можна побачити людей. То тут, то там криються за хатами гуртки чорних постатей, збиті в купу, що й не розрізнити поодиноких осіб. Це галицькі «ляндштурмаки», які мають боронити москалям вступу на Мадярщину. Вони також у запасі, як і перша чета стрілецької сотні.

Бойова лінія — над Верецькими, на горбах. Стрілецькі чети — за рікою, біля ріденького ліска. Лівим крилом притикають до ріки, правим до куреня «ляндштурмаків». Москалі наступають від заходу, по обидвох сторонах ріки, весь час маючи наших згори. Верецькі бачать з верхів дуже добре. Тому так тяжко перекрастися вуличками містечка, а на поодинокого навіть вояка летить зараз шрапнеля або граната.

Розглядається Зварич і запам’ятує собі добре дорогу. Зійде вузенькою вуличкою коло церкви, перебіжить відкритий міст і кусень шляху, а за мостом скриють його уже хати, а за містом — горбик і глибока доріжина у вивозі. Далі вже не видно, але там дасть собі уже раду, знайде якусь закриту дорогу.

Сховав карточку сотенного в кишеню і без слова прощання пустився бігом надолину.

— А вертайте швидко назад! —