Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Опустивши очі, старий знову замислився.

— Проте знадобиться і те, що привожу, — поволі говорив Генго. — А де б ви взяли ті речі, що виготовляються з металу, якби ми їх вам не привозили?.. До Вінеди ж далеко…

— Хіба кісток, рогів і каміння не досить? — спитав старий Віш, зітхаючи. — Був час, коли люди цим обходились, і жилося їм добре… А як ви та інші мандрівні почали привозити свої блискітки, то попсували нам жінок; їм тепер кортить придбати блискучих зерен на шию, шпильок, гудзиків та всіляких прикрас, без яких зараз жодна з них і кроку не ступить. Та це ще було б так-сяк, — вів далі він, дивлячись більше в землю, ніж на прибулого купця, — але ви… ви дорогу вивчаєте до нас, таємниці наші вивідуєте… щоб несподівано, як оце приїхали з цяцьками, напасти на нас.

Генго крадькома зміряв метким поглядом старого Віша і засміявся.

— Даремно ви побоюєтесь, — сказав він, — ніхто й не думає нападати… Я їжджу не підглядати чуже, а своє міняти. Адже ви мене знаєте, я ж не вперше у вас. Я ваш друг. І жінка в мене була вашої крові, сербка. Це ж від неї оцей хлопець; хоч він і не знає вашої мови, проте в його жилах тече і ваша кров.

Віш, сидячи на камені, показав Генгові на другий, що лежав навпроти, і скрушно похитав головою.

— Так ви кажете, жінка ваша була сербкою з-над Лаби? — озвався він. — Як же ви її взяли? Мабуть-таки, не з її волі?

Генго засміявся.

— Ви старі, — відповів він, — вам цього пояснювати не треба. А де ж це в світі питають у жінок їхньої волі? Де ж це не оружною рукою здобувають їх? Так робиться і в вас, і в нас, і в усьому світі. Бо вони не мають своєї волі.

— Не скрізь, — вставив старий. — Молодим не дають волі, а старих у нас шанують. Хоч розуму в них і мало, проте духи їхніми устами говорять, і вони знають більше, ніж ви… ці наші знахарки…

Він струснув головою; обидва якусь хвилину мовчали.

— Хотів би у вас попросити дозволу переночувати, — промовив Генго. — Все, що є в мене у вузлах, я покажу вам. Захочете щось взяти — добре, а не будете згодні — не гніватимусь.

— Цього просити не треба, — вигукнув Віш, підводячись. — Хто хоч раз переночував під нашим дахом, завжди знайде притулок на ніч!

Віш підвівся з каменя і, пропустивши гостя вперед, попрямував до воріт.

II

Поки старий, сидячи на камені, розмовляв з прибулим із тієї землі, яку тут називали краєм «німих», бо тамтешні жителі не знали мови тутешнього народу, з-за тину витикалось безліч цікавих голів.

Рідко траплялося, щоб у таку лісову гущину, в такі густі нетрі насмілився б завітати чужий чоловік. Отож коли показались незнайомі люди й коні, а парубок почав замикати собак, всі, хто жив у цьому дворі, побігли, щоб хоч здаля — поверх тинів або крізь щілини в них — подивитися на чужинців. Можна було тут побачити зараз білі хустки заміжніх жінок, коси дівчат із зеленими на них вінками, голови чоловіків з довгим волоссям і стрижені голови парубків, перелякані оченята дітей з-під скуйовджених, навислих на лоб чубів. Вони то появлялися, то, жахаючись, раптом зникали… Навіть старі баби, тремтячи від страху, визирали з-за тину, а через те, що боялись усього чужого, то рвали траву, брали в жменю землю і кидали на вітер, плювали поперед себе, щоб, бува, не пристріли чужинці.

Стара дружина Віша, на ймення Яга, побачивши, що її чоловік веде рудого гостя до воріт, затулила вуста фартухом і ступила кілька кроків назустріч чоловікові, намагаючись показати рішучими знаками, що хоче йому щось по секрету сказати. Вже Віш із гостем мали відчинити ворота, як вона перегородила дорогу.

— Чого ти чужинця, німця, ведеш? — прошепотіла. — Хіба ж тобі відомо, що він із собою несе? Ще наврочить.

— Це той самий Генго з-над Лаби, що привозив намисто, шпильки й ножі. Адже тоді нічого з нами не трапилось… Нам нема чого боятись його, бо хто за зиском женеться, тому чари не в голові.

— Зле ти говориш, старий мій, — відповіла Вішова, — гірші це люди від тих, що з ножами й палицями нападають. Що ж, воля твоя, не моя…

І вона швидко, бурмочучи щось і не озираючись, попрямувала у дворик. Потім кивнула іншим жінкам, що ховалися по закутках, і вони розбіглися хто куди. На подвір'ї залишилось тільки кілька слуг та обидва сини господаря.

Генго увійшов, тривожно озираючись, хоча і вдавав, що не боїться. Його хлопець, не злазячи з коня, слідом за ним в'їхав у подвір'я. Всі, хто залишався тут, з цікавістю дивилися на них і перешіптувались між собою. Віш увів гостя до світлиці.

Поставлена в зруб і законопачена мохом, підносилась посередині двору стара хата; вона здавалася значно вищою за інші будівлі; двері в ній мали високий поріг і, за старим звичаєм, були без замка, бо їх ніколи не замикали. З сіней, ліворуч, інші двері вели у велику світлицю. Долівка в ній була гладенько втрамбована і посипана свіжим зіллям; в глибині був викладений з каменю черінь, на якому ніколи не гаснув вогонь. Дим виходив угору крізь щілини в даху. Стіни, сволоки і всі речі — чорні від сажі. Вздовж стін тягнулися прикріплені до стовпчиків лави. В кутку стояв великий стіл, а за ним — діжа для замішування хліба, накрита білим полотном. Над нею висіли вже посохлі вінки і жмутки різного зілля. На столі, засланім вишиваним рушником, лежав окраєць хліба і маленький ножик. Біля дверей на лаві стояло цебро з водою і черпак. В протилежному кутку виднілись жорна і кілька бодень, завішаних хустям. Невеличке віконце, яке зачиняли зсередини віконницею, було зараз відчинене і впускало стільки світла, аби можна було одне одного бачити в хаті.

Коли Віш і Генго переступили поріг, старий подав руку гостеві і, вклонившись йому, сказав:

Ось хліб, ось вода, он вогонь і лава, — їжте, пийте, грійтеся, спочивайте, і хай добрі духи будуть з вами!

Генго незграбно вклонився.

— Хай буде благословенний цей дім! — озвався він, силувано вимовляючи слова. — Хай його оминає хвороба і смуток!

З цими словами сів він на лаву, а Віш, відкраявши скибку хліба, відломив шматочок йому і собі, потім свій підніс до рота і з'їв; те ж саме зробив і чужинець.

Тривало